Річард Докінз - Егоїстичний ген

Їхня частота в популяції, таким чином, не лише не саморегулюється, але й самопідкріплюється. Вона зростає — не вічно, а лише до певного моменту. Якщо створити динамічну модель на комп’ютері, як зробив тепер я, ви отримаєте нескінченно повторюваний цикл. Іронія долі, що це якраз той цикл, який я гіпотетично описав на сторінках 197–198, але я думав, що роблю це просто для пояснення, так само, як з «яструбами» та «голубами». За аналогією з «яструбами» та «голубами», я припускав, доволі помилково, що цей цикл лише гіпотетичний і що система дійсно прийде до стабільної рівноваги. Останній удар Шустера та Зигмунда розставляє все по своїх місцях:

«Отже, підсумовучи, можна зробити два висновки:

(a) що боротьба статей має багато спільного з хижацтвом; та

(b) що поведінка коханців мінлива, як вітер, та непередбачувана, як погода».

Звичайно, людям не потрібні були диференційні рівняння, щоби давно це помітити.

49

«…приклади батьківської відданості винятково рідкісні, але серед риб вони трапляються доволі часто. Чому?» — З тих пір студентська гіпотеза Тамсін Карлайл про риб пройшла порівняльний аналіз Марка Рідлі в ході вичерпного дослідження батьківської турботи по всьому царству тварин. Його стаття є дивовижним проявом винахідливості, початок якої, подібно до самої гіпотези Карлайл, теж поклало написання курсової роботи під моїм керівництвом. На жаль, він не знайшов доказів на користь цієї гіпотези.

50

«…якогось нестабільного, неконтрольованого процесу». — Теорія неконтрольованого статевого добору Р. А. Фішера, яку він виклав надзвичайно стисло, сьогодні математично розтлумачена Р. Ланде та іншими. Вона виявилась доволі складною, але її цілком можна пояснити й нематематичними термінами, якщо надати для цього достатньо місця. Фактично, для цього потрібен цілий розділ, який і є у моїй книзі «Сліпий годинникар» (8-й розділ), тому тут більше нічого про неї говорити не буду.

Натомість, я займусь однією проблемою статевого добору, якій ще ніколи не приділяв достатньо уваги в жодній із моїх книг. Яким чином підтримується необхідна мінливість? Дарвінівський добір може функціонувати лише за умови достатньої генетичної мінливості для роботи. Якщо ви намагаєтесь розводити, скажімо, кроликів з дедалі довшими вухами, то спочатку матимете успіх. Середньостатистичний кролик у дикій популяції матиме вуха середнього розміру (за кролячими мірками; за нашими, звичайно, вони будуть дуже довгими). Деякі кролики матимуть коротші за середні вуха, а деякі довші. Схрещуючи між собою лише тих, що мають найдовші, ви зумієте збільшити середню довжину вух у подальших поколінь. Ненадовго. Але якщо ви продовжите схрещувати тих, що мають найдовші вуха, то рано чи пізно настане час, коли необхідна мінливість вже не буде доступною. Вони всі матимуть «найдовші» вуха, і еволюція забуксує. В звичайному еволюційному процесі такі речі не є проблемою, бо більшість середовищ не продовжують чинити постійний та стабільний тиск в одному напрямку. «Найкраща» довжина будь-якої конкретної частини тіла тварини зазвичай не буде «трохи довшою за нинішнє середнє значення, яким би воно не було». Найкраща довжина радше буде незмінною величиною, скажімо, три дюйми. Але статевий добір дійсно може мати бентежну властивість гнатися за невловимим «оптимумом». Смаки самиць дійсно можуть бажати дедалі довших вух самців, якими би довгими вже не були вуха нинішньої популяції. Тому мінливість дійсно може серйозно вичерпатись. І тим не менш, статевий добір, здається, спрацював; ми дійсно бачимо абсурдно видовжені прикраси самців. Схоже, ми маємо тут парадокс, який можна назвати парадоксом мінливості, що зникає.

Ланде вважає вирішенням цього парадоксу мутацію. На його думку, мутацій завжди вистачатиме для підживлення стабільного добору. Раніше люди у цьому сумнівались, бо мислили термінами одного гена за раз: частота мутацій в окремо взятому генетичному локусі є надто низькою для вирішення парадоксу мінливості, що зникає. Ланде нагадав нам, що на «хвости» та інші речі, над якими працює статевий добір, впливає нескінченно велика кількість різних генів (так звані «полігени»), дрібні ефекти яких підраховуються всі разом. Більш того, в процесі продовження еволюції, набір відповідних полігенів змінюватиметься: до нього включатимуться нові гени, які впливають на мінливість «довжини хвоста», а старі виключатимуться. Мутація може впливати на будь-який ген із цього великого та мінливого набору, тому парадокс мінливості, що зникає, зникатиме сам.

В. Д. Гамільтон пропонує інше вирішення цього парадоксу. Він відповідає на нього в той самий спосіб, як і на більшість запитань у наші дні: «Паразити». Згадаймо кролячі вуха. Найкраща довжина для кролячих вух, вочевидь, залежить від різноманітних акустичних факторів. Немає жодних конкретних причин очікувати, що з плином поколінь ці фактори постійно й стабільно змінюватимуться в одному напрямку. Найкраща довжина кролячих вух не може бути абсолютно постійною, але добір все одно навряд чи здатен підштовхнути її в якомусь конкретному напрямку настільки, щоби вона вийшла за межі мінливості, легко встановлені нинішнім генофондом. А отже, жодного парадоксу мінливості, що зникає.

А тепер розгляньмо варіант середовища з різкими коливаннями, які забезпечують паразити. В повному паразитів світі існує потужний добір на користь здатності їм опиратися. Природний добір сприятиме будь-якому кролику, який буде найменш вразливим до навколишніх паразитів. Важливо розуміти, що це не завжди будуть ті самі паразити. Епідемії приходять та йдуть. Сьогодні це може бути міксоматоз, наступного року — кролячий еквівалент чуми, ще через рік — кролячий СНІД і т. д. А потім, скажімо, після десятирічного циклу, знову може повернутись міксоматоз та інші. Або сам вірус міксоматозу може виробити нову зброю проти вироблених кролями захисних пристосувань. Гамільтон змальовує цикли контрадаптації та контр-контрадаптації безкінечними витками у часі, які постійно вперто оновлюють визначення «найкращого» кролика.

Висновком з усього цього є те, що між адаптаціями для стійкості до хвороб, порівняно з адаптаціями до фізичного середовища, існує якась важлива різниця. Хоча може бути доволі незмінна «найкраща» довжина кролячих лап, в плані стійкості до хвороб нема ніякого незмінного «найкращого» кролика. Зі зміною найнебезпечніших хвороб змінюється й «найкращий» кролик. Чи є паразити єдиними чинниками добору, що діють у такий спосіб? Як, наприклад, щодо хижаків та жертв? Гамільтон погоджується, що в своїй основі вони подібні до паразитів. Але вони не еволюціонують так швидко, як багато хто з паразитів. А ще паразити менш імовірно, ніж хижаки або жертви, виробляють детальні контрадаптації «ген за ген».

Гамільтон приймає циклічні виклики, пропоновані паразитами, та робить їх основою загальної більш масштабної теорії — його теорії про те, чому взагалі існує статеве розмноження. Але тут нас цікавить його використання паразитів для вирішення парадоксу мінливості, що зникає, при статевому доборі. Він переконаний, що спадкова стійкість до хвороб серед самців є найважливішим критерієм, за яким їх вибирають самиці. Хвороба — це така велика проблема, що самицям буде дуже корисна будь-яка здатність діагностувати її