Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Я настільки сильно звикла до цих моментів, коли люди принижують мою гідність, що мені це навіть починає подобатись. А ще більше подобається результат, коли я вже бачу свою смерть, яка незабаром прийде і раптом... Через деякий час знову сиджу і розумію, що впоралась. Що не накоїла дурниць.

В кінці кінців усе закінчується експериментом.
Чи то людина, чи то звір, чи то листок. Такі думки почали переслідувати мене, коли я очима вже присвоїла невинний листок, що лежав на землі, мріючи додати його у свій новий витвір мистецтва.
А дійсно, чому ні?
Взяти його, розфарбувати. І торкнутись ним декілька раз полотна. Мокаючи його все у світлішу фарбу блакитних відтінків.
Таку ідею я бачила в прекрасному малюнку, який би залюбки передала і своєю рукою також, адже задумка нереально прекрасна.

Нехай увесь світ почекає, допоки я стою на рівні з небом.

— В чому «прикол» залипати в одну точку?
— Я живу в цій точці.
— Що...?
— Я живу у фантазіях.
— Так може настав час повернутися в реальність?
— Нізащо... В точці занадто красиво...

Про твої вірші може не дізнатися весь світ, але вони можуть стати для когось цілим світом.

— Я старалась!
— Погано старалась значить! Результат мав бути який? Позитивний! А тебе знайшли в калюжі власної крові з перерізаними горлом.
— Мене вивели із себе.
— А ти повинна була вивести їх з кімнати і прийти до тями швидше, ніж руки потягнулися за ножем.
— Ви були на моєму місці, щоб таке говорити?
— Дитинко, хочеш сказати терпіння не хватило? Ти знаєш скільки тебе ще життя відстірає? Вчись берегти себе. Від себе.

Яким би не був пекельно важкий фізичний біль, чомусь він здається найменшою голкою в полі душевних страждань. Ніби й колеться і ніби-то — ніщо, проти того жару, що випікає тебе з середини, наче тендітного медведика з тіста.

Усе у світі одинакове. Просто іншими словами.

Я взяла ножиці в руки.
— Давай. Поріж собі руки, як ти вмієш.
— Не хочу. Мені шкода себе.
— То відколи?
— Від тоді, коли перестала жаліти вас.

— Запізнюємось? — на годиннику вже була десята, — Щось сталось? — спитав чоловік, бачучи що я не дуже реагую на його слова.
— Шипи сховала, коли їх треба було тримати напоготові. Ось і поранилась.

— Тебе мама не вчила з дорослими розмовляти?
— Вчила, просто ту дівчинку, яку виховала мама, люди зжерли, тому я виховала себе сама, підстроюючись під життя і під себе.

Вона поділилася планами на завтра, але я задумалася, що «завтра» може і не настати, тому я дихаю і насолоджуюсь секундою «зараз», як ніколи. І так треба робити завжди.

Ти щасливий тільки тоді, коли дивишся на фотографії своїх рідних і важливих людей на стіні, які ЩЕ ЖИВІ. ТІЛЬКИ ТОДІ. ТИ. ЖИВИЙ. Все інше — пустощі повсякдення.

Якщо тональність великих букв викликає у тебе сміх, не забувай — це має голосно звучати у твоєму усвідомленні.

— Ти виглядаєш як ображена дівчинка.
 — Ну так. Тільки ж ображені дівчатка вбивають по ночам.

Це все — такий швидкий пробігаючий сон, Кірі, називається — життя. І тільки під дією алкоголю він стає таким повільним. Ти маєш змогу думати про те, що ти помреш не від «О Боже, яка я нещасна!», а від того, що життя таке прекрасне, але в кожного є свій годинник... Як шкода, що мій також скоро настане... Я знаю, що мій час настане за сто років плюс мінус, але.... В чому сенс... Тільки зараз в ...02:15...18 січня... я зрозуміла. Дідько, яке життя важливе!
Принаймні в ті моменти коли тобі є заради чого жити і коли тебе нічого не бентежить...
Хоча, стоячи біля дзеркала під музику, що ніби впритул просить у всіх демонів Всесвіту допомогти тобі впоратися із невдачами, у тебе вимикається ліхтар без причини і ти стоїш в повній темряві, танцює таке відчуття, що все, що відбувається, що говорять дивні люди — все ж існує. Я не могла мовчати. Це занадто прекрасно і страшно. Я просто повинна поділитись. Раптом це виявиться правдою і я комусь зможу допомогти, когось вберегти...

Деколи мені дійсно все одно, а деколи я хочу, щоб мене розчавило як фрукт, щоб за секунди пролити всі слізливі соки, аби ніхто ніколи не став свідком мого повільного страждання.

В мене тільки одне бажання: кубіком скластись в кінці кімнати і щоб мене ніхто не трогав.

— Чому ти така холодна?
— Забути не можу, як ти перемолов мені мізки два дні назад.
— Невже ти така злопамятна?
— Я не злопамятна, в мене просто рани довго заживають.

— Повезло мені із совістю, в мене її нема.
— Звідки знаєш?
— А інші брехні не скажуть... Їм видніше.
— Не слухай інших. Якщо тобі боляче, значить вона є.

Навіть якщо ти його обіймеш, ти на завтра це не згадаєш.

— Що ж у тебе всередині?
— У мене всередині лиш порожнеча і маленькі останки душі, які можуть втопити мене у моїй же крові. Вони сильніші за порожнечу. Навіть одна частинка моєї душі буде сильнішою за цілу галактику порожнечі.

Навіщо тобі могутня сила завдяки піктограмі та дзеркалам? Ти ж завжди засуджувала такий вибір. Навіщо бути сильною завдяки злу? Це слабкість. Чому б не бути сильною, завдяки добру? Це наймогутніша можливість за себе постояти. Хочеш захистити свої права? Не будь тим, у кого завжди виграють. Добро завжди перемагає зло і не важливо як довго зло керує світом. А заради забави? Нащо? Тільки роздратуєш злі сили і прив'яжеш до себе. Обдумай.

Я так люблю присвоювати предметам душу, бажання, думки, що люди, мабуть, дивуються, як я ще валяюся на дивані, а не сиджу в кабінеті психіатора.

...