Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

А втім, до того всього нам діла не було, і всю нашу увагу займав мур навколо палацу. Виблискував на сонці білосніжний мармур, з якого було зроблено як мур, так і сам палац… Шикарності додавали золоті деталі. Майстерні завитки та ковка захоплювали своєю вигадливістю.

«І зроблено все це за останні гроші людей, приречених на злидні й голод…» – зітхнула я.

Варто також сказати, що під самим муром проходила барвиста смуга із клумб, подекуди мармурові стіни були міцно оплетені плющем. Під ворітьми стояло двійко охоронців з алебардами в руках. І настільки вони були знудженими одноманітною роботою, що аж розцвіли, коли до них наблизилась вродлива дівчина із каштановим волоссям, у легкій сукенці та плетеним кошиком у руках. Близько п’яти хвилин вона мило-премило розмовляла із ними, поки якийсь розбійник зухвало перелізав палацовий мур, а потім вказала на «кошик з подарунками для короля», усміхнулась найчарівнішою усмішкою з усіх, що тим охоронцям доводилось бачити, та пройшла крізь ворота.

Там я різко завернула ліворуч і заглибилась в сад, де зустрілася з Пітом і скинула обридлу сукенку, повернувшись до попереднього образу. З нетерпінням видерла у Піта свою шпагу і почепила на звичне місце. Можна було б зауважити, що краще б я залишилась в сукні, аби привертати менше уваги… Та йти парадним ходом і попадатися комусь на очі ми не збирались. А без шпаги, та ще й у такій ворожій обстановці, я почуваюся укра-а-ай невпевнено. А дівчина, яка почувається настільки невпевнено, здуру може наробити стільки дурниць, що питання навіть не обговорювалося. (та й лютому бандиту було незвично бачити мене в сукні)

А оскільки цей самий бандит колись служив при дворі, то знав купу корисних речей. Наприклад, розташування однієї непримітної дверки, що виходила в сад і могла провести нас усередину так, аби по дорозі ми не стрічали зайвих вух та очей. Поки прямували до неї, то проминули клумби з білими трояндами, і я вкотре мрійливо зітхнула: не згадувати «таємничого незнайомця» неможливо.

Зовсім неподалік вигулькнув садівник, і ми принишкли. Та в нього була купа справ, тож він не став роздивлятись на всі боки, а промайнув у протилежний бік. Ми з Пітом вийшли зі схованки й шугнули до заповітної дверки. Кам’яні кручені сходи вивели нагору. Ми обережно проминули кілька запустілих коридорів та опинилися у більш людній частині палацу.

– Спробуємо заглянути до тронної зали, – шепнув Піт. – Він там часто вештається. Біля зали є маленьке слухове віконце (якщо можна так назвати кілька запилених поручнів), то зможемо навіть не заходити до неї…

А я все дивувалась якості охорони королівського палацу, враховуючи те, як легко нам вдалося до нього пробратись та ще й влаштуватись на підслуховування під самою тронною залою. Невже вони й справді такі пришелепуваті, як Піт про них казав?..

Та ось, щойно ми добралися до наміченого місця, почулись голоси і тупіт ніг. Ми принишкли й зачаїлись. Коридором пройшла група людей, що енергійно галділа. І що вельми цікаво, деякі голоси видались мені знайомими…

Проте небезпека минула, тож ми покинули наш сховок і припали до тих поручнів, які Піт нарік «слуховим вікном». Очам відкрилася розкішна тронна зала, блискуча й білосніжна, із золотом та дорогими червоними тканинами. В кінці її виднівся славетний трон — а точніше три: один великий і два менших. Неподалік стояла постать: поважна, гордлива, із руками, закладеними за спину… та короною на голові. То був король Конрад ІІІ. Передом він стояв до свого трону, до дверей — широкою спиною. Видно, очікував когось, та очікування на гостя передом видавалось занизьким для короля.

До зали увійшли. Я упізнала ту групу людей, що нас проминула. А придивившись пильніше, від граничного подиву вдарилась головою об поручні: золотистий килим топтали не хто інші, як Гільберт Вишка, Марко Клин та Іскра!

Як же вони потрапили сюди?! Як змогли?! А байдуже — головне те, що їх поява означає, що партизани вистояли у запеклій битві. Нарешті їм вдалося пробитись до Кеталю і випросити аудієнції в короля. З чого виходить, що я тут уже зайва, але… Не йти ж мені, не взнавши, чим все закінчилось!

«А може… ще й заявити про себе, загублену селестійську принцесу? Може, вони приведуть мене до батьків?» – тенькнуло всередині.

Таким чином, зникати з палацу не було жодних причин.

– Ваша Величносте, – недбало кахикнув Іскра. Плечі гордо розправлені, руки зухвало складені – жодного бажання зробити шанобливий уклін.

Король, мов неохоче, повернувся до нього.

– Які люди! – натягнуто посміхнувся. – Невже це справді ти? Чи мої очі зраджують мені? Стільки сонячних літ, стільки хуртовинних зим… Мені наче й казали, що ти об’явився, та я не йняв віри чуткам. Як же тобі вдалось покинути Селестію?

– Та-а… Бачить Альтарр, просто щасливий випадок. З часу Ерпільської різні ми вже й не пробували пробиватись… А це Фірталь посміхнулася останньої хвилини. Якраз була сутичка, Сеттвас не відвів удар, мене поранили… А ці сумлінні солдати, – кивнув на Вишку й Клина, – удали, що всі мої заперечення – марення Трівалла, коли Дайнерілл заносить свою руку… і взялися мене звідти виводити. Але, бачить Альтарр, нічого б з того не вийшло і згинули б ми під натиском ворожого меча, якби не якась добра душа, що зняла вартових при кордоні.

«Опачки! – закліпала я. – Невже це мені вони завдячують життям? Дива та й годі… Яка ж молодець, якщо навіть в шоковому стані на такі подвиги здатна!»