Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Що ж… То стара добра Фірталль досі не відвертається від тебе? – хмикнув король. – Моїй радості немає меж.

Іскра посміхався рівно так само щасливо та щиро, як і Конрад ІІІ. Портрети можна було писати з їх радості один одного бачити.

 – Еге ж… – кивнув селестійський витязь. – Потім ще кілька місяців відчухуватись мусили, бо добряче мене шаблею зачепило… А як на ноги став — одразу й до тебе! Мій великий, найкращий та відданий друже! – уїдливо наголосив на звертанні.

Конрад ІІІ глибоко вдихнув і посміхнувся ще радісніше.

– І що ж це я бачу, любий друже? – продовжував Іскра. – Сади цвітуть, хліби дозрівають, люди гуляють… У вас – мир та злагода. А давній союзник погибає у війні. Двадцять років, – процідив він, – двадцять пекельних років кляті кормунгундці ходять нашою землею, як пани, як господарі… І люди гинуть, славу нашу топчуть вороги… А від мого любого друга ні сном ні духом не чути! – вигукнув із натягнутим здивуванням. – Чи Трівалл тобі розум помутив, чи вже старість пам’ять під’їдає???

Конрад ІІІ стояв без жодного руху. А проте, здогадатися, яка буря розпалюється в ньому, можна і без рухів.

– То що ж це таке, мій любий друже? Чи ти забув своїх давніх союзників, чи порчу тобі якусь навели, чи просто відвернувся?

Кам’яною маскою було обличчя короля. Гулкою луною рознеслися його слова:

– Наш союз закінчився, коли розпочалась війна.

Вишка з Клином похитнулись, мені стиснуло в грудях… Іскра лише міцніше стиснув кулаки.

– Так, значить, любий друже? – хмикнув він. Навряд чи такий поворот став для нього несподіванкою. – То воєнні союзи, укладені тобою, закінчуються із початком війни? То ти готовий розтоптати віковічні традиції предків і зневажити Великий Союз? – провадив із холодом. – То тобі начхати, стільки століть наші предки боролися пліч-о-пліч, скільки раз мої предки рятували твій проклятий Кеталь? Як у битві під Кінас-Торілем мій славетний предок вирятував вас від черктарської навали? Як відвів від вас удар і дав змогу підтягнути війська? Та скільки разів Селестія рятувала ваш триклятий Кеталь від гибелі та краху! А ти – гієна окаянна, собака ти іродова! – ти все це зневажиш?!

Конрад ІІІ протяжно й страхітливо розсміявся.

– О, як давно не чув я твоїх монологів про честь і мораль! – вигукнув він. – Але послухай самого себе: твій благочестивий предок, твоя улюблена Селестія ніколи не зраджували честі й завжди йшли на поміч союзнику. І що ми маємо? Рятуючи нас від черктарської навали, ви втратили ледь не половину своєї території. Селестія зараз – мізерний шматок землі на великому Континенті. А Кеталь – той самий Кеталь, який один раз послухався голосу розуму і не жертвував собою заради якихось Селестій – зараз процвітає. Ми – передове королівство світу. І ми ним стали, відколи я взявся на правління, – карбував король. – О-о-о… колись і я був таким, як ти! Я хотів чинити лише правильно – і я втратив усе. Я став таким, яким ти бачиш мене зараз – і я маю більше, ніж мав будь-коли.

Іскра рипнув зубами.

– Цей світ вас знищить, коли дізнається, що ти розриваєш союз. Він знищить тебе, коли дізнається, яка ціна твоєму слову. Бо ти зневажив ті Великі Домовленості, які підписав. Бо доки я живий…

– А з чого ти взяв, що я випущу тебе звідси живим? – глухо видав Конрад.

Іскра так і застиг. Руки побіліли, так стискалися в кулаки.

– Здається, Хіррта добрався і до тебе, – криво оскалився він. – Здається, руки проклятущої Аннети дотягнуться і за край світу… А знаєш, що я скажу? – щось таємне, страшне він тримав наостанок. – Знала б Кетрін, хто ти насправді, ти б ще раніше став удівцем.

Король похитнувся.

– Варто!!! – закричав до охрипіння.

Далі усе сталось блискавично. Двері розчахнулись, до зали вбігла королівська охорона, селестійці збили перших із ніг та вихопили шаблі. Розпочалась сутичка. Люті окрики, здавлені стогони, ляскіт криці. За кілька секунд гвардійців відкинуто від проходу, і трійко селестійців вилітає із зали.

– За ними! – надривається король, і королівські охоронці підхоплюються на цей страшний крик.

А що було далі… я не бачила.

Мене наче пришпилило до стіни, я уривчасто дихала, переварюючи в голові останні події. Моє рідне королівство щойно прирекли на гибель. Моїх батьків, мою останню ниточку до щастя… Чути це, бачити це — було невимовно боляче. Чомусь, попри все, я думала, сподівалась… Та ж ні — мої надії було розбито! Усі вони… усі приречені.

– Ізабель, – Піт ворухнув мене за плече. – Візьми себе в руки і вставай. Тут небезпечно. Ми маємо йти.

І ми пішли. Шукали не нас, тож на вулиці прикинулись ошелешеними, як всі, та вислизнули з палацу. Дорога до табору видавалась дорогою зневіри та розпачу. Бо там позаду розігралася битва – а ми просто вислизнули і втекли.

Душа мені ятрила болем.

«А я ж сподівалась… Я думала, що у світі ще є справедливість… – заливалось зсередини. – Це який по рахунку нокаут? Це який раз мені хочеться кричати з відчаю?»

Але ні. Я раптовим поривом спинила той потік надірваних думок. Не можна так думати. Бо якби я справді так думала, то це би вже була не я.