Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Кіра увійшла до квартири вже глибокої ночі. Намагаючись не шуміти, відчинила двері, але скрегіт ключа в замку все одно розбудив маму. Конференція закінчувалася лише післязавтра, Кіра не мала так рано повернутися.

Мама, заспана, у смішній піжамі, яку вона носила, коли тато був у відрядженні, вийшла на поріг і перелякано подивилася на Кіру.

- Господи, Кіро! Ти мене до інфаркту доведеш ... - Мама картинно схопилася за серце, але нарешті полегшено видихнула. - Ти чому так рано? Хіба конференція закінчилася?

- Вибач, мамо. – Кіра зняла босоніжки та поставила перед собою валізу. Сил пояснюватись не було. Брехати і викручуватися не хотілося. Тому Кіра вирішила просто сказати правду. – Я не була на конференції. Я їздила не за цим.

Кіра підняла на маму стомлені, почервонілі очі, внутрішньо приготувавшись до тисячі запитань, обурень та криків. Нехай так. З неї не відвалиться. Нехай до того болю, що обертається всередині, домішується ще й почуття провини, послужливо навіяне мамою невдячній, безвідповідальній дочці. Нехай. Нехай каже, що нормальні люди так не роблять. Нехай скаже, що Кіра – дурепа. Нехай навіть скаже, що вона їй більше не дочка.

Кіра чекала, дивлячись на маму з-під напівопущених повік. Але мама мовчала. Що вона там побачила на обличчі дочки, невідомо, але мама уважно дивилася, не промовивши жодного звуку. Може, просто не прокинулася до кінця? Не усвідомила масштабу проблеми?

А може... Люди кажуть, що материнське серце відчуває все...

- Де ж ти була... - Похитала головою мама і сказала так тихо, наче сама собі.

Кіра опустила очі, не знаючи, чи чекає мати від неї відповіді. Те, що мама дивилася на неї так уважно, з явним співпереживанням, робила її слабкою. Жалість, спрямована на неї, завжди змушувала її відчувати жалість до себе. Завжди. Розіб'єш колінку, терпиш, дуєш на неї. Але ось приходить мама, охає, обіймає, цілує, і ти вже ревеш на повну силу.

А зараз це вже не коліна. Розбите серце болить набагато сильніше. І жалість до себе надто небезпечна. Вона просто проковтне Кіру, варто лише підпустити її до себе.

Тому Кіра підняла носа вгору і з викликом глянула на маму.

- Я їздила до однієї людини. До хлопця. Я використала конференцію як привід. Я обдурила тебе, щоб ти не ставила зайвих запитань. – Слова звучать глухо. Кіра спеціально каже саме так, жорстко, правдиво. В надії на те, що мама розсердиться. Вона має розсердитись. Вона завжди злиться, якщо Кіра припускається помилки або сваволіє.

Завжди, але чомусь не зараз.

Зараз мама підійшла до Кіри, відібрала валізу з рук, поставила її убік. І обійнявши за плечі, підштовхнула дочку до спальні.

- Тобі потрібно відпочити.

Мама підвела Кіру до ліжка. Зняла з неї футболку, допомогла зняти джинси. Кіра лягла в ліжко, і мама вкрила її ковдрою. Уклала її як маленьку дитину. Кіра раптом і справді відчула себе дитиною.

Мама сіла поруч і гладила її по голові. Вона мовчала. Просто ніжно гладила, заспокоюючи. Її обличчя висвітлювало лише світло каганця, що горів у коридорі, і мама здавалася Кірі чарівною феєю.

Кірі хотілося попросити фею стерти їй пам'ять. Змусити її забути. Вона готова була забути найщасливіші хвилини свого життя, заради того, щоб зараз не було так боляче. Вона була готова ними пожертвувати.

Мамина рука раптом перестала рухатися і зникла з її голови. Кіра підвела очі і побачила, що мама, задумавшись, дивиться кудись в одну точку.

- Я не розпитуватиму тебе... - Глухо озвалася мама. - Не заспокоюватиму. Хочу лише, щоб ти знала... Шкода, що мені свого часу ніхто цього не сказав... Якщо тебе хтось кидає, то це нічого про тебе не говорить. Це не говорить про те, що ти погана чи негідна. Це означає... або людина не твоя, або обставини такі... - Мама важко зітхнула, не відводячи очей від тієї точки, в якій бачила щось, очевидно, зі свого минулого. - Просто не твоя станція... не твій поїзд.

- Мене ніхто не кидав, мамо. Я просто... зайвого собі надумала. – тихо відповіла Кіра. І хоч вона і була до краю спустошена, все ж таки здивувалася. Мама ніколи не розмовляла з нею… так. Мама завжди була зібрана, навіть жорстка. Що ж ховається за маскою стабільності та впевненості у собі? - Ти була закохана? У когось... До тата. – наважилася спитати Кіра, особливо не чекаючи відповіді. Не сподіваючись, що мати захоче відкритися. Але мама через кілька секунд мовчання, все ж таки відповіла.

- Так, була. Але це було погане кохання. - мама замовкла. Мабуть, задумавшись, занурившись глибоко у спогади. Навіть світла каганця вистачало, щоб побачити, як очі її заволокло примарною пеленою, обличчя втратило фарбу, куточки губ опустилися. Перед нею була зовсім незнайома жінка. Не її вічно зібрана, строга мама-директор. То була просто жінка. З історією. З особистою драмою. І хто знає, наскільки ця драма була сумною...

Кірі хотілося запитати, хіба кохання буває поганим, але вона боялася виривати маму з того світу, в який та так легко відлетіла. Мабуть, спогади були дуже емоційні та надто болючі.

- Люди не повинні бути залежними один від одного. Це хворі стосунки. Вони... руйнують. - Мама гірко посміхнулася і обернулася обличчям у Кірі. Спогади залишали її, і мама знову ставала схожою на себе. Вона задумливо посміхнулась і продовжила. - З твоїм татом все інакше. Я можу бути цілісною, повноцінною. Без нього. Я можу бути без нього, я незалежна сама по собі, але ХОЧУ бути з ним. Розумієш, я це вибираю… Ми – команда. Я можу покластися на нього. Ми доповнюємо один одного. Любов прекрасна, коли вона твереза. Усвідомлена. Розумієш?