Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

не одного старця мав на сумлінні) втратив свій розгін, коли побачив і почув славного ґазду Штефана, чи, маючи намір щось у нього вивідати, відразу хотів змінити тему розмови, – невідомо. Він перервав його промову, але відразу ж пояснив, що казав його привести для того, щоб від нього довідатися: де перебуває Дмитро, чи буває у нього в хаті, що робить і що тепер збирається робити.

Не на все відразу міг відповісти старий Штефанко.

– Де перебуває? Га, та коли він мені не каже. З дитинства ніколи мені не казав – вільний хлопчина. Але що там? Не буду перед вами таїти: якби мені колись і сказав, то навіть вам, мандаторійо, я не міг би того відкрити.

А до хати він приходить не раз, синочок єдиний, і завжди сидить у маминій кімнаті коло груби. А що робить? Найбільше грає та співає. І в буковинках – страх як любить сидіти. Там, видно, раз у раз практикує чари мольфарські. Але що вам з того, мандаторійо-бідако? Каже Дмитрик, що сили ви не маєте і сміливості прийти по нього. То вже так мусить бути, що не маєте, бо я вам доступу до обійстя не бороню.

Одне скажу вам щиро, ясна мандаторійо, ви стережіться того Дмитрика.

Тієї ж миті присутній при допиті заслужений жандарм Брнатцік, який стояв поруч, наблизився до Штефанка, щоб у відповідний момент перервати і придушити небезпечні погрози, а засушений судовий урядник, що сидів при столі, підняв повагом перо, щоб записати їх до протоколу.

Але Штефан тягнув далі повільно, невтомно і лиш понизив голос, ніби розповідав велику таємницю:

– То, мандаторійо, справа така: він сьогодні з паном вашим цісарем не в ладах, так ніби воює. А завтра, га, завтра може бути і в побратимстві. І буде вам біда. Нащо тобі за службу покутувати, сиротино? Бо вони, ті вояки, то завжди так між собою. Я дещо про це знаю. Але цить, усього мені казати не можна.

Одначе ті таємниці мандатора якось не цікавили. Він тільки запитав наприкінці про спільників Дмитра, чи знає їх і скільки їх є. Старий розвеселився:

– А що ж це ви, братчику-мандаторійо, пісні не знаєте, що лунає по царинках і полонинах? Та ж усі гори має за спільників. Кожен, кого зустрінете, то його спільник. Хай лиш виступить Дмитрик, усі ваші ровти розлетяться і за ним підуть.

Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?

Як у нашій буковинці зеленого листа.

Отак усюди співають, і всі це знають. Але ви таки мені вірте, мандаторійо, без нього – це все пусте, сама піна. Це тільки він, мій соколик, вояк єдиний, найперший чарівник! Жодних цісарів на землі не боїться.

І тоді, як оповідають, зустрілися очі мандатора з очима жандарма Брнатціка, а потім вони обоє значущо подивилися на дрімаючого судового урядника. Грізно заскрипіло перо, і вперше лягла на папір Василюкова пісня, у юстиційному протоколі. Задоволені були урядники, задоволено посміхався Штефанко Василюк. І, вважаючи, що вони порозумілися, він додав наприкінці:

– Виходить на мій розум, мандаторійо, синку! Візьміть уже ту бербеничку! П’ять років нерушена стоїть, ціленька. Дмитро про це знати не буде, бо, мабуть, розгнівався б. Але пан цісар, може, зрадіє, що його слуга, ясна мандаторія не тільки клопотами годується, але й зарібок має. І вже дайте спокій тим вигадкам, тим голодним пушкарям із роззявленими ротами. Хай уже тут раз буде спокій і згода. Будемо побратимами – я, старий, тут із вами, мандаторами, а мій Дмитрик із паном цісарем… І не скупіться. Тим ото челядникам капніть пару червоних…

Штефанко проказував ці слова у присутності судового урядника і Костя Брнатціка, заслуженого жандарма, головного гайдука катівні. Тож тепер не залишалося мандаторові нічого іншого, як наказати відвести старого Василюка до тюремної камери. Зі старим Василюком не поводилися погано, через кілька днів випустили його на волю. Опришки вже кружляли поблизу Кут, скрізь їх бачили навколо. Місто Кути було у страху, а залога у постійній готовності.

У той самий час (невідомо, хто – казали, що, мабуть, мандатор наслав якихось убивць) ген на Синицях, недалеко від Довбушанок, убили Пелеха, коли той спав. Дехто вже тоді відразу казав, що це хтось зі своїх злакомився на Пелехові скарби, бо чужий не міг знати криївок Пелеха. Але сталося так, що пушкарі забрали відразу всіх побратимів Пелеха до катівні, і серед них улюбленого Пелехом Плетіня. Зрозумів Дмитро – бо це було ясно видно, – що пушкарі вже всюди добираються, що треба їх розлякати і що належить відімстити за образу Штефанка та смерть Пелеха.

Перш ніж Штефанко повернувся в гори, дивовижним чином рознеслися грізні вісті по оселях та серед пастухів, які мандрують полонинами, і серед усіх ватаг опришківських, що мандатори будують чердаки, що кожне поселення буде мати постійну катівню, що крім панщини кожен муситиме просидіти частину життя в катівні, кожен по черзі. І що йде від москаля військо сироїдів на допомогу цісарським, татарська тьма маленьких, кістлявих, смердючих і галасливих людців, зажерливих потвор, з одним оком посеред лиця і з великою ікластою мордою. А коли зайде та біда сюди в гори, з’їсть на пні всю пшеницю, як сарана, зжере сирою, згризе всю худобу, неначе тисяча ведмедів. У той же самий час Дмитро Василюк звелів сповістити всюди по горах через гінців, що тепер він починає справжню війну проти мандаторів та катівень, проти пушкарів та війська. Він гадав, що, коли вже розсіяв пісню, може тепер змірятися силою з ворогами, повести проти них гірську братію. Мав таку думку: вимести всіх посіпак, а потім домовлятися з паном цісарем.

Саме так, як старий Штефанко давав на здогад мандаторові.

Літуни на хвилях

Повертається лише історія біса, бо біс незнищенний, дасть собі раду й без послуг літописців. Людська історія місця та часу є одноразовою. Безжально тягне її донизу хвиля, як Черемош дараби чи, скажімо, ошатних пущених на хвилю летючих зміїв. Дивлячись із цієї хвилі краєм ока, можна поділити її на історію переможців та переможених. Хоча в остаточному результаті загальна історія – це історія переможених.

Та ж сама велика імперія, що сягає коренями Риму, яка повалила і поглинула впродовж кількох десятків років бунтівних пастухів, через сто років, сама підірвана й переможена, безслідно зникла з подальшої історії людства, хоча зовсім не була найбільш нелюдською. Можна порадіти: дістанеться кожному і всім. Та, може, кривда полягає в тому, що всю історію, що її