Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

печері роками жив бідар, жидівський пустельник, чоловік доброго імені, таємного імені, що зветься святою мовою Бааль-Шем. Він мав таку ласку від Бога, що кожного дня радився з сонечком. А на свято він звідти з гори, з тої сокільської скелі скликав ліси на молитву до великої піднебесної божниці. І сам провадив моління. А всі лісові дерева повторювали її за ним і промовляли. Щодня він перегортав і прочитував сторінку за сторінкою з самої великої світової книги. Ось якою була його наука, для всіх живих сотворінь об’явлена: що найбільший гріх – це смуток і поширення смутку, а найславніша хвала божа – це радість свята, погода серця, пісня й сіяння радості. Молодий жидівський побратимчик, власне, прийшов сюди в гори шукати слідів та подиху святого чоловіка, прийшов також, аби тут вставити шиби, аби лікувати людей, розповідати про нову науку, хто захоче слухати. А найбільше – жити з цим великим світом, радість із нього всотувати, як дитина з материнських грудей.

Дмитрик теж завжди так думав, що гризота ображає святе сонечко, що він і сам уже заплямував себе цим гріхом, відбився від сонечка на пекельне дно, коли першої весни сумна дурійка накрила йому голову чорною плахтою. А це нове право – чи ж то не стара свобода, правда старовіку?

Згадав тоді Дмитрик і розповів жидику, як колись посеред шлюбних ночей весни цілий світ до нього промовляв, аби він став пустельником.

І чому ж не дочекався, поки сама світова гра, така тиха, як струна комариної музики, не звернеться до нього і не покличе? Чому не витримав там, поки світове письмо само почне вкладатися у блискотливих вигинах вод?

Коли повесні на полонині з’явився той старий ведмідь, Дмитро зрозумів, якою самотньою є людина. Страшним тягарем придавила його та самотність. Піднесений святим громом із дна смутку та жалю, таємно позначений, він зібрав юнацьке товариство, це співоче братство, аби старої родової думи не віддати в ярмо неволі, аби стару свободу розсіяти піснею серед людей.

Це вперше у житті так порозмовляв собі Дмитрик. Якби ж він тепер міг із тим жидівським побратимком перебувати! Жити з цим великим світом, як він. Вухо й уста до землі прикладати. Слухати серця вод. Слухати шепіт усіляких трав та квітів. Поглинати сонцеву науку. І нічого більш йому не треба. Але вже зібрав оте товариство, наче родину, пильнує і годує їх, як батько дітей. Якщо він його покине, розлетиться товариство і може ще біди наробити через буйний норов. Тоді неволя всядеться на потилицях батьків та родів, а пісня загине.

Так собі розмовляли тоді у батьківській хаті на Головах, як два рідні брати – ґаздівський син, ватажко Дмитро, й жидівський віщун-бідака. Діялося це п’ятої весни Дмитрового воювання.

Але розголос про це нове зухвальство, про веселі й гучні забави, про співоче братство, невловиме й грізне, та про братання з селами дійшов врешті аж до Кут, до мандаторії. І знову пушкарі, налякані строгими наказами, насильно збирали по селах сотні людей, і численні ровти переслідували опришків, гналися полонинами й вертепами за Дмитром. Знову, хоч і було літо, опришки мусили сидіти по сховках у постійній готовності. Бо мало того, що на плаях та по селах було повно жовнірів, пушкарів та сільських ровт, які були насильно завербовані і вешталися тут і там, але на додачу до всього почали будувати чердаки й вартівні, спочатку нижче Ясенова при усті Річки (там, де тепер мурована Бабієва каплиця, зведена за опришківські гроші), а пізніше у Жаб’ї, щоб звідти повсякдень патрулювати гори. А ще (за наказом мандаторії) зробили застави на ріках; у місцях переправи тримали коло плаю варту, а також патрулювали ріки на малих дарабах, щоб опришки не могли переправлятися з одного берега на другий. Бо мандатор із Кут мав такий помисел: збудувати згодом у тих самих місцях, де були чердаки, нові катівні, нові катуші. Бо, як він казав, інакше в горах ніколи не буде порядку.

Проте схопити опришків було непросто – чи Василюкових, чи інших, – тому мандатор наказав по порядку ловити і кидати до катівні селян. Щадив тільки тих, котрі разом із пушкарями брали участь у ровтах, що переслідували опришків. Одних він випускав, натомість хапав інших, тримав їх, а найбільше – людей старих, заможних, яких усі поважали. Може, хотів наочно показати мандаторську й цісарську силу. Щораз більше невинних людей не лише ув’язнювали, але й часом катували, щораз більше крові бризкало у тій кутській катівні, як свідчать старі люди.

Та закипіли і зайойкали цілі гори тоді, коли старого Штефанка Василюка також відправили до Кут зі зв’язаними руками, і то за білого дня, щоб усі бачили.

Ще з гори з Просічного на плаю почали збиратися люди і юрбою йшли за Василюком, хоча пушкарі їх відганяли. Поки йшли в діл під Сокільську гору, весь похід  – натовп, що зібрався з багатьох сіл, мов різнобарвна процесія, в якій не бракувало жінок та дітей, поспішав за старцем і пушкарями, невідомо пощо. І то було неабияке видовище. Гарний старець, блакитноокий і сивий Штефан Василюк, високий і стрункий, із сивими бакенбардами, з білими пишними вусами, дуже багато вбраний, із золотаво-чорною м’якою шовковою хусткою на шиї, у високому капелюсі, прикрашеному великими золотими турецькими талярами, поволі їхав верхи на коні, хоча й зі зв’язаними руками; а з усіх боків його оточували пушкарі на конях, одягнені подібно, як опришки, і схожі були радше на особисту охорону, ніж на арештантський ескорт. Так вони і їхали стежкою, що вилася скелями над Черемошем. А позаду тягнувся строкатий і яскравий довгий хвіст зівак та людей, які йому співчували. Коли Штефана Василюка привели перед мандаторські очі, Василюк привітав цісарського слугу люб’язно, доброзичливо і навіть сердечно старовіцьким довгим вітанням. Тягнув і цідив слова поволі, усміхаючись, а часом говорив так голосно, наче кричав у Головах з одного ґруня на інший. Але наприкінці сказав йому гірко і зверхньо:

– Мандаторійо ясна! Шануючи владу, могутність цісаря і вашу – чому ж ви відразу не прислали по ті гроші? Звідки мені, старому, знати, як то кухнями лазити чи під столи скрадатися? З того стільки біди наробилося для вас і для нас через ту одну дурну бербеничку червоних! Дав вам пан цісар, мандаторійо, зарібок чесний, то треба пильнувати, на старість гріш собі якийсь скласти, а не витрати ще робити своєму панові.

Чи то присадкуватий, грубий і засапаний мандатор (який, напевно,