Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

називають загальною, записали лише переможці, і це єдине, що в будь-якому разі залишиться після них? Так видається тому, хто не догледів терпляче до кінця, вводячи себе в оману, що людина-переможець є всезагальною, а тому нездоланною, як біс. Щоб підтримувати такі облуди, переможці дозволяють – а часом наказують – якомусь із недобитків переможеного племені закарбувати історію його поразки, а передовсім те, що поразка була неминучою і справедливою. Так, як колись дозволили літописцеві Йосифові, який прозвався Флавієм. Він записав не історію свого роду, а лише хвалу і правоту переможців.

А зрештою – принаймні, так здається, – що б зашкодило імперським і всезагальним переможцям виставити переможених на видовище в цирку, великодушно, тобто так, щоб ті самі себе грали й відстоювали свою правоту, навіть посмертно славили її. Переможці цього не роблять. Не можуть робити, бо це не лише суперечить їхній остаточній перемозі, але передовсім загальній засаді знищення. Щонайбільше вони можуть мимохідь показати переможених у такому цирку, який додає блиску переможцям та підтверджує, що для переможених немає вороття.

З цього видно, що вся людська історія є настільки неминущою і може повторитися, наскільки належить до цирку для видовищ і наскільки до нього потрапить. І байдуже, чи це перемоги, які є чинними два роки, чи століття і навіть більше.

Ми справедливо виправдовуємо таких, як Андрійко, коли вони славлять короткі перемоги, не порушуючи сенсу історії людства.

Ось як оповідав Андрійко про славну шосту весну Дмитрового воювання та співів.

* * *

Сорок коней добряче нав’ючили на Льодовій Бабі усіляким спорядженням, зброєю, харчами і провели їх ледь помітними лісовими стежками, а потім дном струмків аж під Лостун. Побудували собі колиби серед заростів жерепу, а що вони там готували, ніхто не бачив і не здогадувався. І нині на Лостуні можна затіяти щось несподіване, про що цілий світ не дізнався б. А тим паче сто п’ятдесят років тому!

Дмитро мав новий задум: поплисти дарабами на Жаб’є, на Ясенів, на самі Кути. Порозбивати пушкарські рогатки та застави, налякати стражу, винищити чердаки, вимести з краю мандаторію та військо і врешті розвалити катуш. І тоді, якщо Бог поможе, домовлятися з паном цісарем.

Але в ті часи дно Чорної Ріки їжилося камінням. На кожному кроці відкривалися пащі, щохвилини показували зуби габи, шипоти і скоки. Пливучи при невеликій воді, легко було розбити дараби, поламати кості й розтрощити голову. Для того, щоб поплисти цілим товариством, та ще й як слід озброєним, треба було зібрати багато води. Тому вони будували велику загату, а також в’язали й обряджали особливі дараби, кораблі-страховиська, так, як наказав Дмитро. Ніхто ще до пуття не знав, що з того буде, Дмитро нікому не дозволив відлучатися з Лостуна. День і ніч стояли варти зі зброєю напоготові. Бо, в лісі як в лісі, там іще не бувало такого шуму. Далеко лунало цюкання сокир, скрипіння та гуркіт повалених дерев. Здивовані пущі відлунювали, подвоювали, помножували кожен стукіт, несли в далечину ті рубані відголоси. Якби хтось чужий випадково забрів туди на свою біду, мабуть, подумав би, що то точно цілий рід лісних чортів, лазячи між людьми, напитав собі якогось лиха, сказився або збожеволів і так збунтувався проти чортячої старшини.

Нарешті постала потужна гать, наче фортеця з дерева. Готові були також три дараби, а на них дивовижні кораблі у вигляді лісових почвар. Їх наповнили, кожну окремо, ніби комори, військовим спорядженням. На одному помістили харчі та загорнені в рамати пучки скіпок із сіркою – знамениті велетенські сірники, що їх винайшли опришки. На другий корабель поскладали великі стоси жерепу та ялівцевої хвої, щоб будь-якої миті можна було розпалити ватру. Були там також довгі порожні бербениці й черпаки для води. На третій корабель навантажили запасну зброю, багато бардок, рушниці, бочки з порохом та свинцеві кулі.

От тільки ніхто не знав, коли вони вирушать. На світанку на самого Купала з туманів, що постійно вкривають лостунські драговини, виринув Дмитро. Він вистрілив з пістолета, і зараз же Куділь заграв гукову пісню. Це був умовний знак. Усі притьмом сіли на кораблі. Першим кораблем, червоним змієм із білими крилами, кермував Чупрей. Другим, оббитим шкірами, що зображав кудлатого ведмедя, – наймолодший зі всіх, Мартиш, а третім, зробленим у вигляді страшного дикого кабана, кермував сам Дмитро. Коли спустили дараби, коли вода з відкритої загати гримонула так, що аж береги задрижали, а Чупрей, захований у дарабі-змії, зробив рух веслом, усі юнаки відповіли воді гуковою піснею на повні груди. За змієм помчав корабель-ведмідь, незґрабна потвора, аж дивом дивувався, що він так спритно мчав на хвилях. Трохи далі за ним плив чорний похмурий кабанисько.

Вони перестрибували через камені й пороги легко, наче трясогузки. Часом корабель, рухаючись передом і зіскакуючи з хвилі, занурювався у глибини, ніби пташка пронурок. А потім знову стріляло, мов із гармати, з шумом спадали колоди з кам’яного порогу, пінилася вода. Так, у густому тумані, непомітні й ніким не зауважені, добралися на Зелене. Аж там виринули з туману, і їм засяяло ранкове блакитне небо. Далі пливли досить рівним річищем. Саме тоді декілька головських пастухів, які випасали там навесні череди ґазди Ґрака-Янушевського, виганяючи їх раненько на пашу, побачили ті дивовижі зовсім зблизька.

Перший корабель був весь червоний. Риштовання були обшиті червоним сукном, а нагорі ясніли розпростерті білі полотняні крила. З піднятої морди виглядали, мов ікла та зуби, загострені жердки й палі. Красний був цей змій, тільки от розміщені ззаду полотняні вітряки своїм лопотінням відразу нагнали страху на голівських пастухів. Ще страшнішим був корабель-ведмідь із вишкіреною мордою. Так гецав на хвилях праворуч та ліворуч і так гойдав мордою, наче шукав, кого проковтнути. Вряди-годи на животі ведмедя відчинялося якесь віконце, і звідти визирала вже проковтнута людська голова. Але, на диво, ця голова не кричала, не верещала про допомогу, а вигукувала весело, норовливо.

Нажахані пастухи завертали корів, утікали від берега. А коли вже були досить високо на горбі, побачили, як чорний і грізний дик, немов засапавшись, махаючи хвостищем, доганяв на ріці своїх чортячих побратимів. Пастухи тікали, тікали, а юнаки пливли далі.

Пливучи, підігравали на флоярах, вторуючи паводкові Черемошу, який гудів, наче велика кобза. Або ж, коли русло не було бурхливе, танцювали. Коли наблизилися до пущі, яка в той час вкривала всю жаб’ївську котловину, і до потоку Слупейки, де була пушкарська рогатка і де пушкарі на малих дарабах тримали цілодобову варту, заграли у військові тромбони. Не лише