Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

здобули певний ефект. Люди почали виїжджати з Парижа. Британські та французькі літаки теж скоювали авіанальоти проти таких німецьких міст, як Штутгарт, Майнц, Мец, Маннгейм, Карлсруе, Фрейбурґ, Франкфурт[268]. І все ж Лондон, крім Дувра, залишався тим містом у Європі, що найбільше зазнав бомбардувань. Спершу флотиліями німецьких цепелінів, потім, коли ті 1916 року було визнано непридатними[269], важкими бомбардувальниками. Але в цьому випадку кількість жертв була невелика: максимум 162 убитих при денному авіанальоті 13 червня 1917[270]. Однак ці бомбардування порушили ще одне важливе табу. Під ударом опинилося беззбройне цивільне населення. Корде вважав це варварством.

В антракті між другим та третім актом Корде з дружиною вибралися в темний вестибюль. Там було порожньо, якщо не брати до уваги статую Вольтера, забарикадовану мішками з піском. Антракт затягнувся. Точилися суперечки з директором театру про те, щоб перервати спектакль. Зрештою вирішили продовжувати, незважаючи на те, що бомбардування ще тривало. «Зрозуміло», — коментує Корде. Він був упевнений, що насправді всі хочуть розійтися додому, але залишаються в театрі, «боячись осуду інших, які, до речі, також хочуть додому. Гордість для них важливіша за смерть!».

Усі глядачі повернулися до зали, і розпочався третій акт. Коли дали завісу, виявилося, що наліт ще триває. Актори запропонували публіці сховатися в підвалі театру. Корде з дружиною, разом з вирядженими у вечірнє вбрання людьми, спустилися вниз, під величезні зводи, де вишикувалися мармурові бюсти, що прикрашали раніш театр, а тепер укриті брезентом. Корде бачить, як хтось із військових надягає свого кашкета на голову мармурового Мольєра. Настрій у всіх у підвалі пригнічений, сумний, хоча одна актриса і намагається розважити тих, хто очікує, декламуючи вірші.

Близько опівночі хтось крикнув, що бомбардування припинилася. Коли вони вийшли з театру, вулиці огорнув густий туман. Сяючі цятки від кишенькових ліхтариків металися в імлі.

Наступного ранку Корде з дружиною вирішили прогулятися весняним містом. На бульварі Сен-Жермен вони побачили шість воронок від снарядів. На Рю де Ліль бомба впала просто перед будівлею, у якій раніше знаходилося німецьке посольство; вибухом знесло вхідні двері. Вони вирушили до Анатоля Франса, який вчора також був у театрі.

Виявилося, що антракт перед третім актом затягнувся через те, що з п'єси спішно викреслювали цілі шматки, щоб швидше дістатися фіналу. Актори на сцені також хотіли якомога швидше залишити театр, і це було помітно з їхньої гри. «Уперше, — сказав Анатоль Франс, — актори вимовляли свої репліки настільки ж гучно і квапливо, як і в звичайних театрах».

Усі говорили про великий наступ німців, що очікувався.

188

Вівторок, 12 березня 1918 року

Рафаель де Ногалес чує гарматний гуркіт біля Йордану

Штаб-квартира розташувалася у великому францисканському монастирі. Настрій у всіх тривожний. Чи вдасться утримати фронт на схід від Йордану? Удалині чується гуркіт британської артилерії. Положення настільки критичне, що всі офіцери та персонал, які не виконують життєво важливих функцій, отримали наказ узяти зброю і вирушити в бій. Їх відвезли у вантажівках туди, де гримить канонада.

Можливо, тепер не найкращий час для візитів ввічливості. Рафаель де Ногалес добре це розуміє, коли входить у монастир і шукає командувача. Але як він міг відмовитися від цього візиту? Людина, якій він хотів засвідчити свою повагу, була не просто знаменита: вона стала втіленням героїзму. Отто Ліман фон Сандерс. Прусський генерал, османський фельдмаршал. Син німецького єврея, який змінив віру. До війни — головний інспектор турецької армії [271]. Після початку війни — потрібна людина в потрібному місці. Коли союзники висадилися у Галліполі, то він, командувач П'ятої армії, зумів зупинити те, що могло стало катастрофою для центральних держав, але замість цього стало блискавичною поразкою для Антанти. Хтось, зустрівши харизматичного Лімана фон Сандерса, назвав його «високоосвіченим воякою, надзвичайно енергійним, діяльним і невтомним, суворим до себе та інших». На противагу багатьом іншим німецьким військовим, які служили на Близькому Сході радниками або командувачами, він не відчував особливих труднощів, співпрацюючи з османськими генералами[272]. Цього місяця Ліман фон Сандерс відряджений до Палестини, щоб знову продемонструвати свої знамениті магічні здібності.

А вони були необхідні. У листопаді минулого року захоплено Газу, у грудні — Єрусалим: у першому випадку йшлося про велику військову поразку, в другому — про політичну катастрофу та втрату престижу. Тепер фронт пролягав від Яффи на заході до Йордану на сході. Цього березневого дня британці продовжували свої спроби прориву з передмостового укріплення на північ від Мертвого моря.

У другій половині дня шум бою вдалині наростав. Рафаель де Ногалес вирішив, що він також повинен вирушити на цю уразливу ділянку фронту. Як він сам писав: «Я готувався внести свою піщинку в загальну справу».

Уже саме формулювання — «піщинка» є цікавим. Це ознака того, що і де Ногалес відчував розчарування, як і мільйони інших людей, — а саме відчуття того, що люди у своїй анонімності, взаємозамінності, зведені до нуля, плямочки, крапельки, шматочка, частки, незмірно малої частки, що поглинається величезним «Щось», де окрема людина змушена жертвувати всім, хоча його жертва жодним чином не впливає на події. Ось чому обвішані медалями герої та знамениті генерали такі важливі: вони втілюють мрію про протилежне.

Після другого бою під Газою де Ногалес перебував далеко від фронту, спершу в Єрусалимі, де він лікував вуха, потім — у Константинополі, на відпочинку. Доки одного вечора, за накритим столом, серед веселих людей і квітучих магнолій, воно не наздогнало його — «це дивне занепокоєння, яке викликає салонне життя в грудях тих, хто носить шпагу і позолочені шпори». «Не знаю чому, але думки мої почали кружляти навколо далекої заокеанської батьківщини».

Саме в той момент, коли де Ногалес зібрався на фронт, надійшла несподівана новина. Британці припинили свій наступ і відступили.

Магія. І звичайнісінькі причини, звісно, — помилки, утома.

189

Неділя, 24 березня 1918 року

Харві Кушингу не до весняної краси в Булонь-сюр-Мер

Уночі падали бомби. Але ось настав теплий, сонячний весняний ранок, і Кушинг супроводжує генерала, який хоче оглянути наслідки нічного авіанальоту. Одна бомба влучила просто в склад шпиталю, перетворивши його на осколки рентгенівських трубок, скляних пробірок, іншого лабораторного обладнання, що розбилося, перемішаного з хімічними речовинами. Під ногами у них хрумтіло розбите скло. Дах зірвало вибухом. Але