Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

великого острова. Американське відділення Червоного Хреста подарувало 29 санітарних машин сербській військовій медичній службі. Вона була однією з тих, хто переганяв нові машини майже триста кілометрів[266] до Салонік. Тож Кінг добре вивчила дорогу. Уся поїздка тривала від восьми до десяти днів.

Подорож вузькими, крутими гірськими дорогами часто бувала важкою, а часом і небезпечною. Кінг зазнала і снігових бур, і аварій. Проте вона помітила, що витримувала труднощі більш стоїчно, ніж шофери-чоловіки, «які ненавиділи незручності, дощі, сльоту та холод». Сама вона зізнавалася, що любить «циганське життя». Здоров'я у неї чудове, хіба що іноді зубний біль дошкуляє. Застуду Кінг завжди виліковувала сумішшю окропу, рому і великої кількості цукру.

Вона настільки віддана своїй роботі тому, що їй необхідно відволіктися від особистої драми. Кохання до Іові, сербського капітана, обернулася величезним розчаруванням. Останній раз вони зустрілися в жовтні: її нещодавно нагородили сербською срібною медаллю за відвагу, оцінивши її працю під час пожежі. Зустріч відбулася на Корфу. (Він вирушав тоді до Лондона з офіційним дорученням.) Вони провели кілька днів разом, а потім попрощалися біля корабля, що прямував на материк. Вона зронила сльозинку, хоча насправді їй хотілося заридати. Потім настав час самотності та туги, і туга ця стала ще гіркішою після того, як надійшов лист від Іові, у якому він повідомляв, що зустрів іншу.

І ось тепер вона сидить у своїй дерев’яній хатині і знову пише до батька. Він просив, щоб вона надіслала йому своє фото. Вона обіцяла зробити це, але не відразу. Не те щоб було складно сфотографуватися. У місті траплялися прості вуличні фотографи, і від клієнтів не було відбою: «Завжди був який-небудь солдат, який позував перед об’єктивом з присоромленою, але впертою посмішкою, в компанії насмішкуватих друзів». Ні, вона відкладала фотографування з косметичних причин. Коли її нагрівальний прилад відмовив, вона капнула в нього бензину, «і вдруге за рік залишилася без брів, вій і чубчика». Кінг не хотіла фотографуватися, доки вони не відростуть знову. Ще в минулому листі вона повідомила батькові, що навряд чи зможе повернутися до звичайного сімейного життя. «Тату», — писала вона, —

я часто запитую, якої думки ти будеш про мене, коли ми знову зустрінемося після довгих п'яти років. Упевнена, що я здамся тобі жахливо грубою і черствою після стількох років спілкування винятково в чоловічому товаристві. Я втратила будь-яку привабливість.

У понеділок вона знову прямує в Санті-Кваранту. На фронті, як завжди, нічогісінько не відбувається.

186

Лютневий день 1918 року

Пал Келемен стає свідком аварії на гірській дорозі під Кальдонаццо

Він усе ще перебуває на північному альпійському фронті в Італії, звідки бачить краєвид пласкої фріульської рівнини. За гарної погоди можна розгледіти вдалині блискучу смужку Середземного моря. Подейкують про австро-угорський наступ, що відбудеться незабаром, але де знайти для нього свіжі сили? Брак продовольства і боєприпасів відчувається дедалі гостріше, більшість з'єднань не укомплектовано. Повертаються теплі деньки.

На майданчик, де знаходиться Келемен, продовольство постачається вантажівками. Потрібно бути вправним шофером, щоб кермувати цими важкими, незграбними машинами на гірському серпантині вздовж крутих стрімких скель. Пал Келемен занотовує у своєму щоденнику:

Цього чудового сонячного дня до нас прибув своїм автомобілем генерал: він інспектуватиме одне з укріплень. Поруч з ним — незмінний помічник, зарозумілий офіцер з Генштабу. Їхня машина на великій швидкості мчить уперед, безперервно сигналячи, щоб важкі вантажівки з провіантом заздалегідь поступалися їм дорогою. Одна вантажівка звернула якнайдалі на узбіччя, але все одно забракло місця для проїзду масивного, блискучого генеральського автомобіля.

Штабний офіцер, висунувшись з вікна, злобно кричить: «З дороги, свиня!» І нещасна свиня з'їжджає з узбіччя, та так, що вантажівка перевертається і летить просто у прірву.

187

Понеділок, 11 березня 1918 року

Мішель Корде переглядав виставу в «Комеді-Франсез»

У «Комеді-Франсез» у Парижі — прем'єра п'єси Анатоля Франса «Корінфське весілля». Мішель Корде з дружиною, звісно, на ній присутні. Посеред другого акту спектакль переривається. Один з акторів виходить до рампи, оголошує про повітряну тривогу і про те, що до Парижа підлітають німецькі бомбардувальники. З партеру лунають голоси: «Продовжуйте!»

Актори відновлюють виставу, незважаючи на те, що приблизно п'ята частина глядачів залишила залу. Корде стривожений. Найбільше йому хочеться теж піти з театру, але він соромиться знайомих, які сидять на балконі, і вони з дружиною залишаються. Це було дуже незвично. Гучні репліки акторів раз у раз заглушалися звуками виючих сирен, а о 21:25 почувся гуркіт бомбардування, що нагадував глухий, тривалий барабанний бій.

З початку року Париж неодноразово бомбували, востаннє — три ночі тому. Бомбардувальники — великі, двомоторні літаки «Гота»[267], або ще більші, чотиримоторні монстри «Цепелін Штаакен», — завжди здійснювали свої нальоти з настанням темряви. У нічному небі спалахували промені прожекторів, чулися вибухи зенітних снарядів, і сигнальні ракети залишали після себе срібний пунктир.

Париж тепер занурювався в непроглядну темряву. Після заходу люди ходили вулицями з маленькими кишеньковими ліхтариками в руках. (Злочинці поспішили скористатися з ситуації: зросла кількість вуличних пограбувань.) У трамваях і метро горіли сині лампочки, і Корде помітив, що світло їхнє, падаючи на грубо розмальовані обличчя вуличних повій, надавало їм вигляду «гниючого трупа». Важливі будівлі та пам'ятники були надійно укрито мішками з піском, а вітрини магазинів обклеювали паперовими смужками, що складалися в цікаві візерунки. Уважалося, що з цими смужками вітрина не розіб'ється. Після авіанальоту 30 січня Корде побачив, як на деревах біля розбомбленого будинку на Авеню де-ла-Гранд-Армі повисли обривки фіранок і шпалер і одна рожева дамська панчоха. У всіх довколишніх будинках вибило шибки. Прислуга прибирала осколки і тимчасово заклеювала вікна газетним папером.

Унаслідок темряви і висоти, з якої скидали бомби (зазвичай, понад чотири тисячі метрів), літаки не мали змоги завдати точкові удари. Ці бомбардування були чистим терором, хоча й обмеженого масштабу. Авіанальоти