Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Ти тепер тільки про мене мріяти мусиш, зрозуміла?

Відповісти їй не дуже-то й давали, знову цілуючи. Усе ж добре, що приїхали вони вночі й нікому за цим спостерігати, тому що іноді Імагін починав поводитися дуже вже недозволенно. Але Настя, на свій сором, мусила визнати, що це в ньому їй теж дуже подобається.

Навіщо їй соліст балету, якщо є принц із льодової арени? Найкращий і коханий.

Потім, коли він трохи заспокоївся, Настя вирішила отримати з розваги ще й користь — далі Імагін вже навчав. Навчав різних штук, які Насті дуже подобалися, але запитати, як їх здійснити технічно, не було в кого.

Викладач із Гліба видався непоганий, але дуже вже нетерплячий. Своїх дітей чоловікові Настя не довірила б. Він вишикував би дріботу біля станка, а потім бідолахам належало б кидати батмани, слухаючи, як хлист вчителя б’ється об підлогу. Ні. Доведеться попрацювати над витримкою.

Йому над витримкою, а їй, як сказав ас катання, Гліб Юрійович, над гальмуванням. На тому й розійшлися… Точніше вивалилися з ковзанки. Задоволені, щасливі, втомлені, важко дихали. Їм було жарко, хотілося пити, ноги з руками відвалювалися, а в голові — вітер.

Вийшли з приміщення вони втрьох із тим самим другом, який пустив на каток.

Настя попрощалася з ним, а потім, отримавши від Гліба ключі, понеслася до машини, відразу витягаючись на шкіряному сидінні.

Їхали вони ніби як для того, щоб охолонути, але зараз було ще спекотніше. Хоча Настя підозрювала, що надія Гліба була не на це — спати після такого вони будуть тихіше мертвих, до того ж за будь-якої температури.

Веселова стежила за тим, як чоловіки стоять біля входу, щось обговорюючи, сміючись, потім Гліб дістав гаманець, оплатив, Настя намагалася побачити, у скільки їм видалася розвага, але в темряві це було нереально, а далі чоловіки знову побраталися, Імагін поспішив до машини.

— Ну що, задоволена? — виїхав зі стоянки, погнав по порожній вулиці в бік будинку.

— Угу, — Настя позіхнула. — У наступну суботу знову сюди? — повернулася до чоловіка, дивлячись на нього закоханими очима, потім згадала, що це відвертає його увагу, відвела погляд.

— В суботу не вдасться.

— Чому?

— У суботу йдемо на один захід.

— Який? — Настя випросталася, тут же напружуючись. Офіційно на його заходи разом вони ще жодного разу не виходили. Якщо не брати до уваги знайомства з батьками, звичайно. І вона чекала цього, одночасно дуже боячись.

— Людину року призначатимуть. Запрошували батька, він сказав, що йти не збирається, попросив нас…

— Нас чи тебе?

— Нас, Насте, — Гліб знову озирнувся, дивлячись серйозно, а потім звернув до цілодобового магазину. — Тож відмови не приймаються. У суботу туди, а в неділю можна й на ковзанку, — чоловік усміхнувся, відчинив двері.

— Ти куди? — Настя зловила його за руку, не даючи вийти остаточно.

— Вентилятор тобі куплю, маленька. Щоби не стогнала мені всю ніч.

Настя ніби надулася, відпускаючи руку, а він через п’ятнадцять хвилин дійсно повернувся з невеликою коробкою, вручив, знову завів мотор.

Удома їх чекав порожній холодильник, гора льоду і найприємніший з усіх можливих душ кімнатної температури.

Тільки в одному план Імагіна провалився — вночі все ж трохи стогнала, але проти цих стогонів Гліб, здається, не був.

***

Тиждень до тієї самої суботи, у яку вони мали постати парою на Людині року, пролетів дуже швидко. Вранці, заваривши Глібові каву, а собі наливши какао, Настя довго крутилася поруч із календарем, підозрюючи, що це все саме його підступи й саботаж.

Невже дійсно сім днів пролетіло, а вона… А вона ні в зуб ногою. Ні морально не готова, ні фізично.

— О шостій виїжджаємо, — Гліб же абсолютно не хвилювався. Попивав каву, раз у раз тягнувся за грінками, щедро намазував маслом, зверху ляпав передане Наталією варення, а потім кусав, щоби почати меланхолійно пережовувати, ковзаючи пальцем вільної руки по екрану планшета, періодично хмикаючи або хмурячись.

У нього ж суботній ранок, саме час розслабитися, погортати новини, насолодитися їжею, потім на дивані повалятися, а ввечері зібратися за двадцять хвилин, і вперед…

Настя подивилася на свого хлопця роздратовано, фиркнула, зробила ще пару кіл поруч із календарем. Очікувано, проблему це не розв’язало.

Тому дівчина вирішила діяти кардинально. Підійшла до Імагіна, стукнула денцем порожньої уже чашки по стільниці, дочекалася, поки на неї піднімуть погляд, вперла руки в боки, насупилася.

— Не піду я, Глібе. Боюся.

Випалила, сама ж собі кивнула, мовляв, схвалила, а потім розвернулася, збираючись втекти. В ідеалі — з дому. У якомусь парку погуляти, до мами з’їздити, може, навіть у школу, самій потренуватися, але реакція в Імагіна хороша — схопив за руку, повернув на початкове, розвернув.

— Чого боїшся? — відклав грінку, свою чашку відсунув — це вже просто на всякий випадок, витер пальці об серветку, стиснув обидва дівочі зап’ястя руками.