Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Зганьбити тебе.

Імагін хмикнув.

— Ти якось конкретно зібралася ганьбити? Або під час вечора придумаєш?

— Я взагалі не збираюся цього робити, просто… а раптом? Я на таких заходах не бувала ні разу… Точніше бувала… На подібних. Але ми там танцювали. А коли танцюєш, знаєш, трохи не до спостережень, а потім уже й не хочеться. А в тебе там друзі, може, будуть. Люди різні важливі, і тут я…

Дівчина округлила очі, вимовляючи 'я' з особливою інтонацією.

— Такі дурниці іноді несеш, Веселова…

Дівчина знову нахмурилася, десь на межі образи, але Гліб говорив щиро, тому вибачатися не поспішав.

— От і посиджу вдома… Зі своїми дурницями. Щоби там чогось зайвого не бовкнути.

— І все життя потім будеш вдома сидіти? Чи як? Ніколи не думав, що ти настільки в собі невпевнена.

Нахмурилася ще сильніше. У принципі, це було Глібові навіть на руку. Ще трохи натиснути, і розсердиться. Розсердиться настільки, що піде вже з принципу — щоби довести, що він неправий.

— Ну не хочеш, залишмося вдома. Тільки зателефоную батькові, скажу, що ти відмовилася, поясню…

— Імагін, ти провокатор! — Настя висмикнула руки, склала їх на грудях.

— Ага, — а чоловік розтягнувся в усмішці, знову розвернувся до столу, хапаючи свою улюблену грінку, від якої довелося відірватися через одну жорстоку жінку. Гліб окинув її поглядом практично зі щенячою ніжністю… не жінку — грінку, а потім збирався вчинити акт всепоглинальної любові. Поглинути не вдалося. Усе та ж жорстока жінка не дала. Забрала, розвернулася, попрямувала геть із кухні, виляючи стегнами й пережовуючи чужу грінку. — Щоб о шостій була готова, Насте! Чекати не буду. У якому стані зловлю, у такому й повезу, зрозуміла?

Вона, напевно, зрозуміла, але говорити про це не стала. Вийшла з кухні, прожувала, прихилилася до стіни, постукуючи нігтями по стіні, роздумуючи…

Ухилитися не вдалося, можливо, це навіть на краще. Адже вона хотіла нарешті познайомитися з його друзями. Боялася, але хотіла. Ось він — шанс. Її ж завдання полягає в тому, щоби не сісти в калюжу. Доведеться постаратися, але… Воно того варте. Відчувати себе гідною поруч із ним, ловити його захоплені погляди — непогана плата за можливі страждання.

***

Особливих страждань не сталося.

Тим ранком до них завалився Андрій, як завжди, руйнуючи своїм приходом усі плани.

Вони з Глібом спілкувалися дуже навіть непогано. Настільки, що спочатку Настя все чекала підступу з боку брата. Думала, той вдає, намагалася знайти в погляді відгомони тих емоцій, які, як вона вважала, хлопчик-підліток, максималіст, який переживає всю принадність перехідного віку, просто зобов’язаний відчувати до людини, яка причетна до смерті власного батька, але…

Андрій іноді приходив до них, вони з Імагіним нормально спілкувалися… і все. Просто спілкувалися. Над чимось жартували. Над чимось таким, що Настя зовсім не розуміла, разом сідали біля телевізора, діставали пульти для гри в ігрову консоль, змагалися годинами, то ганяючи по трасах, то колотячи один одного у ролі якихось потворних супергероїв.

У такі моменти Настя відчувала себе трохи зайвою, навіть трохи ревнувала, хоча головою й розуміла, що мала б радіти. Вона й раділа, коли награвшись, Андрій летів далі за своїми важливими хлоп’ячими справами, а Імагін починав підлещуватися до неї, згадуючи, що вихідні можна провести ще й зі своєю дівчиною. Але однаково іноді проскакувала думка, що поводиться патологічно ревниво. Мабуть, уся річ у тому, що вони разом ще не так-то й довго, всього ж три місяці. Хіба термін? Живуть в одній квартирі тільки півтора, що він, що вона багато часу проводять за межами дому, встигають скучити, а вихідні — справедливо належать їм. Кожен раз, думаючи про подібне, Настя переконувала себе, що це скоро минеться. Коли? Питання поки залишалося без відповіді.

Сьогодні Андрій провів у них усього якихось дві години. Вони з Імагіним звично вже позмагалися в черговій грі, бахнули по колі, втоптали по величезній тарілці борщу, ніби самі стрибали по дахах і тікали від переслідувачів, а не ганяли фігурки по екрану, потім обговорили якісь плани щодо спільного походу на футбол, потиснули один одному руки… Насті від брата під час цього візиту дістався короткий 'привіт, сістер', а потім таке ж 'папа, сістер'.

Одразу видно — скучив братик. За нею.

Ось тільки міркувати про це було ніколи — стрілка хилилася до шостої, а треба було зібратися, налаштуватися, ще раз пережити страх і зробити крок у прірву… Тобто вийти з Глібом у люди.

Куплене для зустрічі з батьками плаття знадобилося дуже, до речі, як і недавній подарунок Гліба — кулон на довгому ланцюжку у формі хитромудрих геометричних переплетень.

О шостій, як і обіцяв, Гліб готовий був ловити та везти в тому стані, у якому зловить, але внутрішнє чуття підказувало, що краще дочекатися, поки пані вийде добровільно.

Дослухатися до себе довелося протягом ще двадцяти хвилин. До себе, а ще до звуку руху коробок і туфель, які летіли на підлогу — Настя вибирала взуття.

Зате коли вийшла, Гліб зрозумів, що чекав не дарма.