Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Насправді я встигла пройнятися симпатією до цього світу. До місця з чистим повітрям, перевагою живого спілкування (попри існування ігрових кімнат) та любов’ю до естетичного одягу. Ці підвіски, каблучки та амулети приховували в собі так багато. Через них можна зв’язатися з іншими, посилаючи особливий магічний імпульс, чому слід завдячувати артефакторам. Загалом телефонам була заміна. Це як термінова кнопка виклику.

Аріус великий та сповнений загадок й історій.

Так мені сказав Люци, поки я розминала його вічно болючу шию, перебуваючи на межі життя й потойбіччя. Години тягнулися за розмовами та історіями.

І щось було в цьому всьому. У магічній мові, згуртованості та гармонії, просякнутою атмосферою старих міст. Та й одяг в них гарний. Його багато, він приємний та стильний. Гігієна, водопровід, традиції, заходи, все як у нас. Трохи менше, однак водночас краще. Напевно. Не буду ж я надавати перевагу світові з рабством своїй рідній Землі?

Аріус…

Феєріал, Терра, Академія стихійного знання, мій факультет Вітряного закликання… Я зітхаю, опустивши очі на долоню Люци, яка важко лежить на моїй талії в сорочці. Лежу до нього спиною, оголені шматки тіла не торкаються одне одного, бо мені й справді з головою вистачає хлопцевої магії. Ми так довго цілувалися, що я вже ладна була забути про бажання повернутися додому, але згодом ми просто лягли спати. Люци заснув на диво швидко, і мені захотілося загорнутися в його обійми та нікуди не йти.

Але натомість, трохи подрімавши, я просто дивилася на маленький годинник, допоки час неспинно спливав. Цок-цок… Години, хвилини та секунди, і з кожним ударом я вагалася дедалі більше, тремтячи зсередини, поки хлопець мирно спав.

Я намагалася розставити пріоритети, але завжди приходила до одного висновку: не спробую — не пробачу собі й згнию рабою. Або помру, як інші вибухонебезпечні рейлі. Я не можу зробити вибір на користь почуттів друзів, їхніх емоцій та світу, де є рабою, коли там десь живе в обмані моя мати, батько, бабуся, двоюрідна сестра та інші родичі з друзями. Вони моя родина. І там я вільна, залежу сама від себе.

Тому я прислухаюся до помірного дихання Люци, обережно охопивши його зап’ясток за манжет сорочки, та тихенько підіймаю руку, сподіваючись, що не розбуджу. Глянувши на Люцифера, який виявився полохливим янголом, не можу не відчути болю. Він такий тихий і більше не насуплений. Ніби нарешті віднайшов спокій та зміг зануритися в глибокий сон, якого давно не знав. У нього постійно боліла шия, очі злипалися, а тепер Люциліан Хейг просто спав.

Певно, це найкраще з того, що я могла подарувати йому наостанок.

Я повільно випускаю повітря, опустивши ноги на підлогу. Серце переганяє годинникову стрілку, коли дивлюся на пальто біля дверей. У мене є трохи часу, щоб не піти, не полишивши й звісточки.

Тому я сідаю на теплу підлогу та тягну до себе блокнот з ручкою з тумби при ліжку. Мої слова мають бути твердими та рішучими, але коли озираюся через плече на Люци, волосся якого розкидане моєю подушкою, хочеться лишити по собі лише болісне «Вибач».

Дякую.

І вибач.

Діна.

Це все, на що я спроможна. Мовчки стягаю із себе рідну проарію, поклавши на аркушик згори.

Цок-цок…

Час спливає. У мене лічені хвилини, переповнені сподіваннями на удачу та фортуну. Можливо, ті двері будуть відчинені лише кілька секунд, і всі охочі зможуть пробігти поміж світами, якщо вірити записці.

Схопивши з полиці «Сім чоловіків Евелін Г’юґо», хутко гортаю сторінки, допоки не спиняюся на середині, де ховається фотографія мене на ліжку серед іграшок у власній кімнаті. Пальці тремтять, дихання привиджується, і я відверто хвилююся, що не встигну. Варіанту «відступити» більше не існує.

На частину колишнього опустиш криваву долоню, глянеш на минуле та повернешся до нього крізь об’єктив камери, промовляючи…

Не просто так малий Жанн питав про фото з минулого.

Обережно витягаю з косметички бритву, і моя свідомість ховається десь далеко-далеко, бо, розрізавши долоню, я справді не розумію, що саме роблю. Болі немає, страху чи вагань також.

Це так автоматично, відточено та рішуче…

Я навіть не спроможна глянути на Люциліана востаннє, лишивши поруч із ним розгорнутий блокнот. Жодних емоцій.

Просто дивлюся на минуле, на свої рідні іграшки, беручи аркуш паперу з особливими словами, які схожі на божевілля.

Мої вуста розтуляються й варто лише почати казати цю нісенітницю, як простір довкола згущається. Якась частина мене благає спинитися, допоки інша вже холоднокровно притискає долоню до світлини.

Напевно саме тоді, коли годинник пробиває третю ночі й повітря зникає з грудей, я усвідомлюю, що щось переплутала, бо відчуття до Аріусу не зникають, як мали б, як на мене, зробити.

Я згадала, що не попрощалася з Ру, не побачилася із Суджі, якій зараз так важко. Вбила Раміро, забула про Інес. Я просто…

Розчиняюся.