Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

-Схованка, – пошепки вимовила Михайлова, поглянувши помічнику в очі.

Без зволікань Михайло кинувся до столу та, як минулого разу, дістав з шухляди зв'язку ключів.

-Ну, ти, Михайлику, даєш! Справжній шукач. Можливо, краще дочекаємось приїзду Альони? А раптом там теж гроші? – зауважила капітан, згадавши про вміст сейфа, що в куті кімнати.

-Навіть якщо й так, то ми все одно залишимо все на своїх місцях. До того ж, а що, як Альона сама не знає про цю схованку?

Нарешті, один з ключів все ж прокрутився, та почулось характерне замкове клацання.

-Тягни на себе! – командувала Михайлова.

-Не відчиняється.

-Ну ж бо, дай-но я спробую, – дівчина намаглась потягнути ключ на себе, але сталева пластина лише дзвеніла, не рухаючись з місця.

-Спробуйте потягнути вбік.

Порада Лісового спрацювала. Дверцята схованки зсунулись вбік, а за ними на співробітників чекала доволі незвичайна знахідка. Невелика сумка, схожа на ту, в якій зберігають компакт-диски, а поруч стояла стопка якихось нотатників. Взявши верхній з них, Михайло підійшов до вікна, щоб отримати якнайбільше світла цього похмурого зимового дня. Заповнена була лише перша сторінка, та за змістом помічник слідчої зрозумів, що тримає в руках чиїйсь щоденник:

***

18 серпня 2018 року

Сьогодні найкращий день в моєму житті. Альона, як і обіцяла, повернулась. Я знав, що вона не така, як інші. Що вона не стане давати мені порожніх обіцянок, аби тільки маніпулювати мною. Вона знає, як я терпіти не можу, коли мене намагаються обдурити, але вона завжди була відверта зі мною. Ось і цього разу. Правду кажучи, я вже не сподівався на її повернення, однак, як і обіцяла, вона прийшла сьогодні вранці. Вона справді сумувала за мною, і тому я насмажив її улюблених сирників. А сьогодні ввечері ми йдемо з нею на балет. Вона полюбляє балет, тому я обіцяв їй, що коли вона повернеться, ми обов'язково підемо на «Лускунчика». Як добре, коли поруч є той, хто тебе розуміє.

***

-Який чуйний та турботливий пан. Здається, він справді кохає свою дружину. Тут записаний якийсь день із їхнього життя. Дивно, що після цього запису він свій щоденник більше не вів, – відзначив старший лейтенант, підходячи до Кіри.

Та, в свою чергу, перечитувала інший перепліт рукопису, вилучений з сейфа.

-Як ти назвав його? «Чуйний»? – обличчя Михайлової спотворилось та зблідло.

Шкіра слідчої набула блідо-зеленого відтінку, а пальці рук, що тримали щоденник, помітно тремтіли.

-Ну, так. Ось, подивіться, – Михайло не приховував посмішки, простягаючи їй нотатник.

-Ти подивись на ось це...