Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

-Зрозуміло. Нападника, так розумію, вона теж не роздивилась, – зі скорботою припустив чоловік.

-Ні, не роздивилась.

Лісовий знову сумно зітхнув.

-Але! Я вмовила її залишити ключі від квартири, щоб як слід провести огляд в кабінеті її чоловіка. Я пояснила, що це необхідно для пошуку чогось, що здатне допогти швидше затримати вбивцю, а також того, хто на неї сьогодні напав. – Кіра переможно продемонструвала зв’язку ключів перед обличчям підлеглого.

-Що? Справді? І вона ось так просто вам їх віддала? – здивувався Михайло.

-Розумієш, мій дорогий Михайле. Ми – вдови – легше знаходимо між собою спільну мову. Бо втрата чоловіка залишає глибокі рани, а боротьба з тим, хто його забрав, стає принциповою справою.

-Так, от чим ви займались, коли я був в офісі? Налагоджували довірчі відносини? – не без частки сарказму зазначив чоловік.

-Довірчі відносини – невід’ємна частина роботи слідчого. Пам'ятай про це, якщо колись плануєш зайняти моє місце. Інакше, апогеєм твоєї майстерності будуть ті методи, про які розповідав мій наставник, – Михайлова натякнула на своїх, менш майстерних в плані вербального допиту колег, які надають перевагу альтернативним та зазвичай протизаконним методам отримання зізнання від затриманих.

Увійшовши до квартири, Михайло знову уважно оглянув місце злочину. Все те саме, що було того дня: ті самі полиці з книгами, ті самі картини на стінах. Лише килим, по якому розтеклась кров, Альона все ж вирішила викинути. Але основним об'єктом зацікавленості слідчих був кабінет. Там Вербицький зберігав документацію. Там був його персональний комп'ютер. І якщо в нього й були якісь секрети, то знайти їх можливо було тільки там. Адже кабінет для чоловіка, як будуар для жінки, – це місце, де можна побути наодинці з собою, віднайшовши гармонію. Тут, напевно, й можна було знайти докази, які могли б підтвердити зацікавленість Остапенка в смерті компаньйона.

-Перевіримо пошту, – промовила капітан, нарешті увімкнувши персональний комп'ютер покійного. – Можливо, хоча б в своєму кабінеті він не встановлював пароль на все підряд.

Кіра сіла в досить зручне шкіряне крісло, в якому почувалась, судячи з усього, дуже комфортно.

-Мабуть, хотіли б й собі такий робочий кабінет? – дотепно зауважив помічник.

-Ні, Михайле, він надто маленький, тому для тебе в ньому не знайшлось би місця. А без свого улюбленого помічника я працювати не хочу, – хоча з її вуст пролунав відвертий сарказм, Лісовому все ж стало приємно.

Зрозумівши, що вони тут абсолютно самі та мають достатньо часу для пошуку доказів, Михайло почав оглядати буквально кожен сантиметр кімнати. Так само як і вчора ввечері, його непокоїла гадка, що саме тут може бути не так. Погляд поліцейського постійно тягнувся до ніші з книгами, хаотично розставленими позаду крісла. Він знову підійшов до бібліотеки, придивляючись до кожного видання: «Втікачі та бродяги», «Сто рецептів ліків на основі меду», «Посібник з гри на гітарі», «Інфекційні хвороби собак та котів», «На Західному фронті без змін». Серед старих потертих книг траплялись корінці нових, нещодавно виданих.

-Такий "салат" з літератури зовсім не вписується у вишуканий інтер'єр кабінету, – зазначив старший лейтенант. – Звісно, загалом, якщо не вдивлятись в ніші, то все виглядає доволі шляхетно – робоче місце успішної ерудованої людини, але ця бібліотека відрізняється від тієї, що представлена у вітальні.

Михайлова на хвилину відволіклась від монітора, розглядаючи знахідку помічника.

-Ну, всілякі інтереси бувають у людей. В широкому світогляді немає нічого протизаконного.

-Так, але ви бачили книжкові полиці в залі? Старовинна література разом із рідкісними виданнями. А це? Таке враження, ніби він навідався до книжкового ринку та викупив все, що лежало на прилавках у книготорговців.

Жінка ще раз звернула увагу на ніші, цього разу повністю розвернувшись в кріслі. Розглядаючи корінці книг, вона перевела сердитий погляд на підлеглого.

-Ну, книги як книги. Не займайся дурницями! Чи тобі заздрісно, що хтось має більше захоплень, аніж ти?

Якби Михайлова промовила це за інших обставин, Михайло, напевно, образився б, але зараз він був занурений в свої думки. Взявши з полиці кілька примірників, він почав складати їх в невеличку купку на підлозі.

-Що ти робиш? – цього разу роздратовано запитала слідча.

-Ви самі казали, щоб я звертав увагу на все підозріле.

Зрозумівши, що вмовляти помічника немає сенсу, вона знову повернулась до екрану, промовивши лише:

-Не забудь потім скласти їх назад!

Михайло продовжував виймати з полиць книги, складаючи їх в такому порядку, щоб потім можна було повернути їх на місце в аналогічній послідовності. Від його маніпуляцій в повітря здійнялись невеликі хмари пилу, одна з яких потрапила Кірі до носа, викликавши чхання.

-Ось, бачите, а ви кажете, що він їх читав.

-Молись, щоб Альона не помітила твоїх перекладань.

-Але ж ви попередили її, що ми будемо обшукувати тут все?

-Так, Михайле, але я крім того пообіцяла, що до її повернення все тут буде на своїх місцях.

Чоловік вийняв майже всі книги з верхньої ніші та перейшов до наступної. Несподівано він зупинився, прикувавши до чогось погляд. Його увагу привернув маленький отвір в кутку задньої панелі, яка знаходиться за книгами. На вигляд він нагадував невелику замкову щілину під старий ключ.

Завмерши від цікавості, він навіть не одразу покликав наставницю.

-Кіро Валентинівно!

-Ну, що ще? – намагаючись стриматись, майже підвищила голос жінка.

-Ходіть-но сюди!

-Що ти там знову знайшов? – неохоче, Михайлова встала з вже вподобаного їй крісла та зробила крок до Михайла.

-Дивіться, – він вказав їй на знахідку, намагаючись длубати отвір нігтем.

Замкова щілина була пророблена в металевій пластині, замаскованій під частину стіни. Постукавши нігтем по поверхні, слідча почула дзвінкий металевий звук. Зробивши те саме з ділянкою стіни за верхньою полицею, Михайло почув більш приглушений звук гіпсокартону. Але все одно, за панельним листом була порожнина.