Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

ясна не починають кровоточити, а волосся — випадати. Поряд із тим, що виготовляли в Алхімічному комплексі, миш’як видавався цукром до чаю.

Я сумлінно зберігав обережність, але під час роботи над другою партією випромінювачів у мене тріснула тентенова склянка, і скло витяжного ковпака, під яким я працював, забризкали крихітні краплинки речовини-переносника. Жодна не потрапила безпосередньо мені на шкіру, проте одна крапля впала на сорочку, значно вище довгих зап’ястків моїх шкіряних рукавиць.

Я поволі взявся за тканину сорочки циркулем, який лежав неподалік, і прибрав її від тіла. Відтак незграбно відрізав ту частину тканини, щоб вона взагалі не могла торкнутися моєї шкіри. Після цього інциденту я був вражений до холодного поту й вирішив, що є й кращі способи заробітку.

Я відбув одну зміну спостереження в Медиці за іншого студента в обмін на один йот і допоміг купцеві розвантажити три фургони вапна по пів гроша за кожен. Відтак того ж вечора знайшов кількох затятих азартних гравців, які дозволили мені приєднатися до їхньої гри в дихання. За дві години я примудрився втратити вісімнадцять грошів і трохи залізного дріб’язку. Хоча це й дратувало, я змусив себе відійти від столу, доки не стало ще гірше.

Після всіх цих трудів у моєму гаманці залишилася менша сума, ніж на початку.

На щастя, в моєму рукаві ще зоставався один козир.

***

Я розминав ноги на широкій кам’яній дорозі, прямуючи до Імрі.

Супроводжували мене Сіммон і Вілем. Віл таки продав свій пізній час іспиту якомусь канцелярові у відчаї й дістав чималий прибуток, тож вони обидва завершили вступні випро­бування й були безтурботні, мов кошенята. Вілові призначили плату за навчання в розмірі шести талантів і восьми йотів, тоді як Сім радів надзвичайно низькій платі — п’ять талантів і два йоти.

У моєму гаманці лежали один талант і три йоти. Ця цифра не вселяла оптимізму.

Четвертим і останнім у нашій компанії був Манет. Завдяки буйному сивому волоссю й пом’ятому, як зазвичай, одягу він мав якийсь розгублений вигляд, неначе щойно прокинувся й не міг пригадати, де перебуває. Почасти ми взяли його із собою через те, що потребували четвертого гравця в кутики, але річ була ще й у тому, що нам здавалося, ніби ми зобов’язані час від часу виводити бідолаху з Університету.

Наша четвірка подолала високу арку Кам’яного мосту, перетнула річку Ометі й зайшла до Імрі. Осінь конала, і я надягнув плащ на той випадок, якщо буде холодно. Лютня була зручно закріплена в мене на спині.

У серці Імрі ми перетнули велике бруковане подвір’я та проминули центральний фонтан із численними статуями сатирів, які ганялися за німфами. Поки вода плюскала і бризкалася на вітерці, ми стали в чергу, що вела до «Еоліяна».

Коли ми дісталися дверей, я з подивом уздрів, що Деоха там немає. На його місці перебував низенький похмурий чоловік із товстою шиєю. Він простягнув руку.

— Із вас один йот, юначе.

— Перепрошую, — я відсунув ремінець свого футляра для лютні та продемонстрував йому маленьку срібну свиріль, яку пришпилив до плаща. Показав рукою на Віла, Сіма й Манета. — Вони зі мною.

Він підозріливо примружився на свиріль.

— Ви страшенно юні на вигляд, — зауважив чоловік, і його погляд ізнову переметнувся до мого обличчя.

— Я і є страшенно юний, — невимушено сказав я. — Це частина мого шарму.

— Страшенно юні, як на власника свирілі, — уточнив він. Вийшло доволі ґречне звинувачення.

Я завагався. На вигляд я був старший, аніж насправді, та це означало, що на вигляд мені було на кілька років більше, ніж п’ятнадцять. Наскільки мені було відомо, я був наймолодшим музикантом в «Еоліяні». Зазвичай це грало мені на руку, адже я був людям трохи в новинку. Але тепер…

Вигадати якусь відповідь я не встиг: із черги позаду нас долинув голос.

— Кетте, це не фальшивка, — кивнула на мене висока жінка з футляром для скрипки. — Він заслужив свиріль, поки тебе не було. Він справжній.

— Дякую, Марі, — озвався я, тимчасом як воротар жестом запросив нас усередину.

Наша четвірка відшукала столик біля задньої стіни, звідки доб­ре було видно сцену. Я проглянув обличчя поблизу та притлумив у собі знайомий спалах невдоволення, ніде не помітивши Денни.

— Що сталося біля дверей? — запитав Манет, роззираючись довкола та споглядаючи сцену й високу склепінчасту стелю. — Невже за вхід сюди платили?

Я поглянув на нього.

— Ти вже тридцять років як студент, але ніколи не бував в «Еоліяні»?

— Ну, знаєш… — він невизначено змахнув рукою. — Я був заклопотаний. Не надто часто опиняюся по цей бік річки.

Сім засміявся й сів.

— Манете, дозволь пояснити це тобі так, щоб ти зрозумів. Якби в музиці був Університет, він був би тут, а Квоут був би повноправним арканістом.

— Кепська аналогія, — зауважив Віл. — Це музичний двір, а Квоут — один із панів. Ми заходимо сюди як його люди. Тому й терпимо так довго його надокучливе товариство.

— Цілий йот за те, щоби просто зайти? — перепитав Манет.

Я кивнув.

Манет невизначено гмикнув, роззирнувшись довкола і глипаючи на гарно вбрану шляхту, що снувала балконом угорі.

— Ну, що ж… — мовив він. — Мабуть, я сьогодні таки дещо дізнався.

***

«Еоліян» лише починав заповнюватися, тож ми коротали час за грою в кутики. То була просто дружня гра, по драбу за руку, вдвічі більше за знецінення, та з моїми злиднями будь-які ставки були високими. На щастя, Манет грав із точністю пружинного годинника: жодних недоречних трюків, жодних імпульсивних ставок, жодних інтуїтивних дій.

Першим замовив на всіх випивки Сіммон, другим — Манет. Коли в «Еоліяні» пригасло світло, ми з Манетом уже опинилися на десять рук попереду, значною мірою завдяки Сіммоновій схильності завзято перевищувати ставки. Я з похмурим задоволенням поклав у кишеню єдиний мідний йот. «Один талант і чотири йоти».

На сцену вийшов немолодий чоловік. Після короткої презентації від Станчіона він до болю гарно зіграв на мандоліні «Надвечірок Тетна». Пальці в нього були легкі, швидкі й упевнено торкалися струн. Зате голос…

Більшість речей із віком починають підводити. У нас ціпеніють руки та спини. Гаснуть очі. Шкіра грубішає, а краса меркне. Єдиний виняток — голос. За належної турботи голос лише стає милішим від віку й постійного застосування. Голос чоловіка був наче солодке медове вино. Він закінчив пісню під щирі оплески, а за мить ізнову спалахнуло світло і в залі вибухнули розмови.

— Між виступами є перерви, — пояснив я Манетові. — Тоді можна поговорити, походити, взяти випивки. Якщо ж ти говоритимеш під час чийогось виступу, то навіть сам Тейлу та всі його ангели не зможуть тебе уберегти.

Манет пирхнув.

— Не бійся, що я тебе осоромлю. Я не зовсім варвар.

— Просто попереджаю, — відповів я. — Ти даєш мені знати, що небезпечного є в Рукотворні. Я даю тобі знати, що небезпечного тут.

— Лютня в нього була не така, як у тебе, — сказав Вілем. — Звучала не так, як твоя. Ще й менша.

Я притлумив сильне бажання всміхнутись і вирішив не робити із цього проблеми. Пояснив:

— Така лютня називається мандоліною.

— Ти ж гратимеш, так? — запитав