Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Я всміхнувся найкращою усмішкою за день і сказав:

— Привіт, Арі. Ти пахнеш як гарненька юна дівчина.

— Так, — радісно погодилася вона.

Арі трохи відступила вбік, а тоді знову пішла вперед. Ступали її босі ноги легко, навшпиньках.

— Що ти мені приніс? — запитала вона.

— А що ти мені принесла? — відказав я.

Вона всміхнулася.

— У мене є яблуко, яке вважає себе грушею, — повідомила Арі та продемонструвала його. — А ще — булочка, що вважає себе кицею. І салат, який уважає себе салатом.

— Виходить, розумний салат.

— Аж ніяк, — заперечила Арі й витончено пирхнула. — Нащо, бувши розумним, уважати себе салатом?

— А якщо ти і є салат? — запитав я.

— Тоді — тим паче, — відказала вона. — Бути салатом уже кепсько. А як жахливо ще й уважати себе салатом! — Арі сумовито похитала головою. Її волосся заметлялося слідом, неначе вона занурилася під воду.

Я розгорнув свій вузлик.

— Я приніс тобі картоплі, пів гарбуза та пляшку пива, що вважає себе буханцем хліба.

— А чим уважає себе гарбуз? — із цікавістю запитала Арі, опустивши на нього погляд. Руки вона тримала зчепленими за спиною.

— Гарбузом, — відповів я. — Але вдає із себе призахідне сонце.

— А картопля? — запитала Арі.

— Вона спить, — заявив я. — І, боюся, мерзне.

Арі підвела на мене лагідний погляд.

— Не бійся, — сказала вона, простягнула руку й на мить приклала пальці до моєї щоки. Її дотик був легший за пір’їнку. — Я тут. Ти в безпеці.

***

Ніч була студена, тож Арі замість поїсти на дахах, як це часто в нас бувало, повела мене за залізну решітку каналізації, до розгалужених тунелів під Університетом.

Вона несла пляшку і тримала наввисячки якийсь предмет завбільшки з монету, що випромінював м’яке зеленкувате світло. Я ніс миску й симпатичну лампу, яку виготовив сам, ту, яку Кілвін назвав злодійською. Її червонясте світло дивним чином доповнювало яскравіше блакитно-зелене світло Арі.

Арі прийшла зі мною до тунелю, вздовж якого тягнулися труби всіх мастей і розмірів. У деяких із більших залізних труб ішла пара, і вони постійно випромінювали тепло, навіть загорнуті в ізоляційну тканину. Арі обережно вмостила картоплю на згині труби, де тканина зійшла. Там утворилася своєрідна крихітна пічка.

Зробивши з моєї мішковини стіл, ми сіли на землю й розділили вечерю. Булочка виявилася трохи черствою, зате в ній були горіхи й кориця. Качанчик салату виявився дивовижно свіжим, і я замислився, де Арі його знайшла. Для мене вона дістала порцелянову чайну чашку, а собі залишила крихітний срібний кухлик жебрака. Вона розлила пиво так урочисто, ніби чаювала з королем.

Під час вечері розмов не було. Таке було одне з тих правил, які я вивчив методом спроб і помилок. Жодних дотиків. Жодних раптових рухів. Жодних запитань хоч трохи особистого характеру. Я не міг розпитувати про салат чи зелену монету. Тоді Арі дременула б до тунелів, а я не бачив би її ще кілька днів.

Правду кажучи, я навіть не знав її справжнього імені. Арі — то було лише назвисько, яким я почав її кликати, але подумки я завжди називав її своєю маленькою місячною фейрі.

Арі, як завжди, їла вишукано. Сиділа, тримаючи спину прямо, і відкушувала потроху. Вона мала ложку, і ми їли нею гарбуза, передаючи одне одному.

— Ти не приніс із собою лютні, — зауважила вона, коли ми вже закінчили їсти.

— Мені сьогодні треба піти почитати, — сказав я. — Але невдовзі я її принесу.

— Невдовзі — це коли?

— За шість ночей, — пообіцяв я. Тоді в мене вже закінчиться вступ і навчатися далі буде безглуздо.

Її крихітне личко набурмосилося.

— Шість днів — це довго, — заявила вона. — Невдовзі — це завтра.

— Для каменя шість днів — це невдовзі, — сказав я.

— Тоді заграй за шість днів каменю, — запропонувала Арі. — А мені заграй завтра.

— Гадаю, ти можеш шість днів побути каменем, — припустив я. — Це краще, ніж бути салатом.

Тут вона всміхнулася.

— Точно.

Коли ми доїли яблуко, Арі провела мене крізь Підниз. Ми тихо пройшли Кивошляхом, прострибали Скакалки, а тоді ввійшли до Підвівал, лабіринту тунелів, наповненого повільним ненастанним вітром. Я, мабуть, і сам зумів би відшукати дорогу, але волів мати Арі за поводирку. Вона знала Підниз, як мідник знає свої пакунки.

Вілем мав рацію: заходити до Архівів мені було заборонено. Але я завжди мав хист потрапляти туди, куди мені було зась. На жаль.

Архіви були величезною кам’яною будівлею-цеглиною без вікон. Одначе студенти в них потребували свіжого повітря для дихання, а книжкам було потрібно навіть більше. Від занадто вологого повітря книжки тліють і пліснявіють. Від занадто сухого пергамент стає крихким і розпадається.

Я далеко не відразу дізнався, як до Архівів потрапляє свіже повітря. Але навіть тоді, коли я відшукав потрібний тунель, потрапити всередину було нелегко. Для цього треба було довго повзти страхітливо вузьким тунелем, чверть години плазуючи на пузі брудним камінням. Я тримав у Піднизі зміну одягу, і щонай­більше за десяток вилазок вона безнадійно зіпсувалася. Коліна й лікті майже повністю роздерлися.

Та все ж це була невелика ціна за набуття доступу до Архівів.

Якби мене раптом упіймали, розплата була би страшна. Мені щонайменше світило відрахування. Але кепсько показати себе на вступному іспиті й мусити сплатити за навчання двадцять талантів для мене також фактично було б відрахуванням. Тож насправді обидва варіанти були по-своєму жахливі.

І все ж я не переймався тим, що можу попастися. Єдині джере­ла світла у Сховищі були в руках студентів і канцелярів. Тому в Архі­вах завжди була ніч, а мені завжди було найкомфортніше вночі.