Олександра Малінкова - Будинок не для щастя, Олександра Малінкова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Арт.
Моє холостяцьке житло в перші ж хвилини зустріло мене жіночими зітханнями. Повільно пройшов передпокій і різко відчинив двері вітальні. На мене одразу вирячилися зелені хитрі очі Дюка, який томно, повільно й неохоче перевернувся, і від цього звук став ще гучнішим. Ця … пухнаста … тваринка, не лише нахабно і без дозволу вдерлася через кватирку в мій дім, а ще й влаштував покатушки на дивані, чухаючи свій блохастий череп об мій пульт від телевізора.
- Все! Катрусин кінозал закінчився! - Рявкаю роздратовано, витягуючи пульт з під нього й вимикаю.
Це ж треба! З усіх каналів ІР телебачення цього кудлатого блохастика потягнуло виключно на "полуничку"!
Кіт незадоволено “запротестував”, як це я двуногий шкіряний бовдур примудрився прийти додому так рано, без їделка та ще й дозволив собі чіпати пухнасту дупку без дозволу?
Моя рука вже потягнулася, щоб добряче вхопити Дюка за його волохатий загривок і випхати з будинку, як я помічаю ще одну непрохану гостю. А вечір перестає бути нудним...
В цей момент вона аж сіпнулася, напевно, коли до її маленького жіночого мозку нарешті дійшло на чию територію вона забрела, ненароком чи через свою допитливість.
Дюк поживе ще трішки… Можливо навіть отримає свою винагороду у вигляді якогось котячого смаколика, бо на даний момент є цікавіший об'єкт мого полювання…
Повільно йду до неї. Задкує, мружиться у темряві, перечіпається через моноколесо, яке стоїть у передпокої. Губиться ще більше від мого пильного погляду їй в очі.
- Що ти тут забула? - Питаю й міс “рожева піжама”, опиняється притиснутою до стіни.
А вона навіть трішки вище ніж я собі міг уявити. Переводить погляд з моїх підкачаних грудей і нарешті, дивиться мені прямісінько у вічі.
Упс! Що таке? Чого мовчим? Де подівся гострий язичок?
Я навіть відчуваю як у цей момент шалено б'ється її серце. А очі, ви б їх бачили, ну наче у полохливо-зляканого оленятка Бембі.
- Роздягайся, мала, якщо прийшла! - Шепочу ніжним басом, наскільки це можливо, таким, що мабуть у Фреді Крюгера затремтіли б піджилки.
От така сьогодні провокація! Як же ж тішить переляк на її обличчі. Це надовго відвадить пхати свого маленького носика в усі шпарини!
Аліна.
Заціпеніла притиснута цією “кремезною горилою” до стіни. І навіщо тільки пішла за ним? Цікавість? Чого хотіла? Переконатися, що він зараз з порогу не приєднається до “парочки за стіною” і зітхання не перетворяться у таке собі “тріо”?
- Роздягайся, мала, якщо прийшла! - Хриплуватим голосом промовляє до мене, а я навіть не впевнена, які саме емоції оволодівають зараз мною: суцільний страх і збентеження від ситуації в яку потрапила, чи тремтіння та збудження, бо від його тембру і інтонації в мене знову по хребту мурахи…
“Дівчино, ти зараз серйозно?” , - в такий момент слід би було себе вщипнути, щоб привести до тями, але це видало б мене ще більше. Наче ж вже доросла дівчинка і можу відрізнити коли від присутності чоловіка пришвидшується серцебиття. От тільки це мене геть не радує. Та раз він вирішив “пограти”, слід відіграти свою “партію” на відмінно. Думав натрапив на легку здобич? Не діждешся!
- А ти чогось не розгледів, любчику? - Запитую томно, протягуючи слова на сексуальний манер, облизую губи.
Його щелепа міцно стиснута.
Мої очі вже трішки звикли до мороку який царював в його передпокої.
Напруження ось-ось досягне межі…
- Уф-ф. Які пружні м'язи! - Шепочу й проводжу кінчиками пальців по його руці, що виставлена вперед й впирається в стіну. Відчуваю, як шкіра від моїх дотиків стає гусячою.
- Але навіщо так швидко? Можливо спочатку познайомимося? - Стаю навшпиньки й тихенько промовляю на вухо. - Мене Аліною звуть!
Арт.
Вирішила підіграти? Хто кого? Ох і Алінка! Та в тебе ж на лобі написано “хороша дівчинка”, “відмінниця”, і далі по тексту… Що за соромітницькі натяки та ще й у холостяцькому лігві? Це від самотності та “зітхань” з динаміка телевізора, так дах знесло!?
- А навіщо втрачати купу часу? - Підіймаю пальцями її підборіддя, й зазираю в очі, повільно нахиляюся до губ.
Цікаво аж стало, наскільки далеко вона може зайти. Де в неї та межа, крайня точка огиди?
А губи красиві, спокусливі… Чи такі ж солодкі на смак, як на вигляд?
Погляд, який гіпнотизує й заворожує водночас. Непідкорена норовливість з прихованою десь глибоко сексуальністю про яку вона, скоріше за все, й сама не здогадується.
Завмерла… Забула, як дихати…
Напруга іскрить у повітрі…
Та чого там, я й сам завівся. Спитайте мене, від чого більше, зараз і сам не відповім. Чи то від дівчини, її спокусливо-янгольського обличчя чи то від очікування, що ось-ось отримаю копняка за свої дії…
Відстань до її губ невпинно скорочується.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок не для щастя, Олександра Малінкова», після закриття браузера.
