Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 6 -

Як Артур і говорив, він дійсно винайняв для нас величезну квартиру в модному ЖК. З балкона неймовірний краєвид на місто, панорамні вікна, світла атмосфера навколо. Як тільки ми приїхали сюди, я навіть речі не встигла розібрати – одразу вмостилася спати. 

Наступного ранку прокинулася раніше Артура і пішла готувати сніданок. Його спальня по сусідству з моєю, але я не стала його будити. Знаючи його,  точно всю ніч працював. 

Багатьом здається, що цей чоловік народився з золотою ложкою в роті, але насправді все зовсім не так. Йому довелося плідною роботою доводити власному батькові, що він вартий бути гендиректором такої величезної компанії. 

– Смачно пахне, – Артур з’являється на кухні в одних лише спортивних штанах і з голим торсом. Заглядає мені через плече, а я трохи нервую. Все-таки він чоловік і бувають моменти, коли я про це згадую. 

– Ти забув одягнути футболку, – кажу і ставлю на стіл тарілку з яєчнею. – До речі, добре, що ти додумався замовити доставку продуктів з магазину. Сиділи б ми з тобою голодними.

– Скажи, що я молодець! – широко усміхається.

– Ти молодець! – кажу, не задумуючись. – Але футболку одягни.

Звісно, Артур цього не робить і снідає так. Намагаюсь не витріщатися на його тіло, а у свою тарілку. Після сніданку йду в душ і збираюсь в офіс до Мирона. Довго думаю над тим, що одягнути, але з вибором допомагає Артур.  Оскільки на вулиці початок осені, одягаю теплу сукню сірого кольору та чобітки. Волосся збираю у гульку, залишивши кілька пасм спадати на плечі. Артур допомагає одягнути пальто, і ми залишаємо квартиру. 

– Ти ще можеш передумати, – говорить, уважно мене розглядаючи. – Виглядаєш ти чудово, але… я не хочу, щоб Мирон тебе хвилював.

– Усе буде добре, – впевнено кажу. – Але дякую, що хвилюєшся. 

Дорога до офісу займає хвилин двадцять. Якщо спочатку хвилювання зовсім не було, то, наблизившись до входу, доводиться брати себе в руки. Артур явно не задоволений, але поки мовчить. Пропускає мене першою, і в холі я помічаю Оксану. 

Чесно кажучи, збиралася заглянути до неї після зустрічі і зробити сюрприз, але доля сама підштовхує нас одна до одної. 

– Оксанко! – кричу, і вона зупиняється. Розвертається і розгублено кліпає очима, а тоді широко усміхається і біжить до мене. 

Ми обіймаємось так, наче цілу вічність не бачились, хоча спілкувалися практично кожного дня. 

– Ти чому не сказала, що повертаєшся? – бурчить, як тільки відпускає. 

– Сюрприз хотіла зробити, – кажу.

– У тебе вийшло, – хмикає. – А це хто? 

Оксана зацікавлено розглядає Артура і миттєво вмикає в собі фатальну жінку. Груди вперед, усмішка на всі тридцять два… Шкода, що Артур не оцінить. 

– Артур. Бос Ясі, – він подає свою руку, і подруга одразу ж вкладає у неї свою. 

– Оксана, подруга Ясі, – відповідає. 

Артур руку забирає першим. Він дивиться на годинник, а я розумію, що нам час іти. Обіцяю Оксані набрати, як тільки звільнюсь, щоб пообідати разом, а потім йдемо з Артуром до ліфта. 

– Тобі не сподобалася Оксана? – питаю, поки їдемо вгору. 

– Ти сама знаєш відповідь, – усміхається. – Не мій тип. 

Це правда. Артур любить дівчат модельної зовнішності. Щоб ноги від грудей були і губи накачані. Точно, як у його колишньої. 

Зі своїх роздумів виринаю, коли заходимо у приймальню і нас зустрічає Марія. Тут практично нічого не змінилося, наче і не минали місяці.

– Доброго ранку, – вітається Марія. – Мирон Дмитрович вже чекає на вас. Можете заходити. 

Просто прекрасно! А я-то як чекала на цю зустріч!

Артур пропускає мене першою в кабінет, а тоді заходить сам. Мирон одразу закриває ноутбук, за яким працював, і підводиться на ноги. 

– Радий вас бачити! – заявляє доволі приязно. – Ярославо, дозволю допоможу.

Він забирає у мене пальто і вішає в кутку. Я відчуваю його погляд на своєму животі, тому йду до столу і сідаю на стілець, а Артур поруч зі мною. 

– Я готовий підписати контракт, – говорить Мирон, повернувшись на своє робоче місце. – Але ви маєте розуміти, що на час, поки ми працюємо разом,  вам доведеться залишатися тут. 

– Я розумію, – відповідає Артур, а я здивовано на нього витріщаюсь. Це що за сюрприз такий? Чому він мене про це не попередив?

Я думала, що ми прилетіли на кілька днів, щоб підписати контракт, і все. А тепер що? Я маю кожного дня бачити Мирона? О, ні, я на таке не підписувалася! 

– Ярославо, щось не так? – питає Мирон. – Цей нюанс став для тебе сюрпризом? 

– Та ні, – сердито дивлюсь на Артура. – Все добре. Ми тут, щоб працювати, отже, будемо працювати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍