Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

дістав із кишені жменю срібного пилу і здмухнув його в бік Корвуса, Айві та Бабусі, ніби осяйний повітряний поцілунок, потім підскочив до вікна, зірвав штори і скинув їх посеред підлоги в неохайну зіжмакану купу.

Він зробив кілька кроків назад, щоб роздивитися свій витвір, а потім повільно і скорботно похитав головою.

— Мені так шкода. Так трагічно втратити її в такому юному віці.

Корвус спохмурнів і моргнув, виглядаючи невпевненим. Його очі були наче скляні.

— Трагічно?

— М-м-м, — сказав Юпітер. Він поклав руки на плечі Корвуса і підвів його ближче до купи тканини. — Бідолашна, бідолашна Морріґан. Вона була сповнена такої сильної жаги до життя. Вона мала так багато чим поділитися з цим світом. Але її забрали! Забрали так рано.

— Так рано, — кивнув заціпенілий Корвус на знак згоди. — Занадто рано.

Юпітер обхопив Айві іншою рукою і притулив до грудей.

— Вам не варто ні в чому себе звинувачувати. Хоча трохи можете, якщо хочете. — Він підморгнув Морріґан, яка відчувала, що їй до горла підступає істеричний сміх. Вони справді вірили в те, що штора — це вона, лежить мертва на підлозі? Вона стояла прямо перед ними!

— Вона виглядає такою маленькою, — шморгнула Айві і втерла ніс рукавом. — Така маленька і худенька.

— Так, — сказав Юпітер. — Вона така схожа на… шматок тканини.

Морріґан пирснула, але Кроу, здавалося, не чули її.

— Я залишу вас, щоб ви зробили всі необхідні розпорядження. Вам потрібно підготувати промову для преси, канцлере. Але перш ніж я піду, чи можу я запропонувати закриту труну для похорону? Відкриті труни такі непоказні.

— Так, — сказала Бабуся, опустивши погляд на штору-Морріґан. — Справді. Непоказні.

— Що ви зробили? — прошепотіла Морріґан Юпітерові. — Що це за срібна штука?

— Страшенно незаконна. Удавай, що не бачила її.

Люстри невблаганно хиталися, кидаючи тіні по всій кімнаті. Повітря сповнив запах палаючої деревини. Підлога знову затремтіла, і Морріґан почула здалеку звуки зливи, або грому, або… цокоту копит?

Нажахана дівчинка повернулася до вікна. Її охопила паніка, в горлі відчувався присмак жовчі.

Вона могла бачити це. Вона бачила, як наближається смерть.

Розділ четвертий. Переслідувачі з Диму й Тіні

Крізь рідкий ліс та через гребінь пагорба темна і безформна істота наближалася до маєтку Кроу.

Морріґан подумала, що це схоже на рій сарани або зграю кажанів, але вона летіла занадто низько і занадто гучно. Тупіт ставав оглушливим, і темна маса була все ближче. Поміж чорних плям були сотні вогняно-червоних спалахів світла, які щосекунди ставали дедалі яскравішими.

Аморфна істота почала набувати обрисів. Голови, обличчя й ноги виростали з рою, і в Морріґан обірвалося щось усередині: червоні вогники були зовсім не вогниками. То були очі. Очі людей, очі коней та очі мисливських псів.

Вони не були істотами з плоті. Скоріше, живими тінями. Вони були темрявою — повною відсутністю світла. І рухалися до своєї мети.

Вони полювали.

Морріґан забракло повітря. Вона спробувала вдихнути на повні легені, але її груди ніби придавило чимось важким.

— Хто вони?

— Не зараз, — сказав Юпітер, — нам потрібно бігти.

Але Морріґан стояла неначе вкопана і не могла відвести очей від вікна. Юпітер схопив її за плечі та подивився прямо в очі.

— Не боятися. Пам’ятаєш? — сказав він, легенько струснувши її. — Прибережи страх на потім.

Він потягнув її за собою далі, до вітальні. Біля дверей Морріґан зупинилась.

— Зачекай! А як же вони? — спитала вона, озирнувшись назад, на родину Кроу. Ті ще стояли гуртом навколо портьєри на підлозі, не помічаючи, як сотня примар наближається до будинку. — Ми ж не можемо їх так просто лишити…

— З ними все буде добре, Переслідувачі не чіпатимуть їх. Обіцяю. Ходімо.

— Але…

Юпітер потягнув її вперед.

— Вони полюють на тебе, Морріґан. Хочеш допомогти родині? Тоді забирайся якомога далі від цього дому.

— Але чому тоді вони піднімаються?

Юпітер не відповів. Коли вони дісталися до третього поверху, він підбіг до найближчого вікна, відчинив його навстіж і визирнув назовні.

— Ось, це підійде. Готова? Ми прямуємо в нічне небо.

Морріґан глянула на найдивніший апарат у своєму житті.

Її батькові, як державному канцлеру, роками були доступні всі види транспорту. Але улюбленицею Корвуса залишалася старомодна карета, запряжена кіньми, якою він користувався майже щодня; але іноді Зимноморська партія надсилала дорогі екіпажі з дивними механічними двигунами й затемненими шибками. Одного разу вони навіть надіслали невеличкий пілотований дирижабль, який вимагав спеціального дозволу, щоб приземлитися на дах. Сусіди тоді зібралися навколо, щоб повитріщатись і пофотографувати його.

Але, наскільки дівчинка знала, Корвус ніколи не подорожував у блискучому мідному коконі заввишки у два поверхи, що стояв на восьми веретеноподібних ніжках, ніби гігантський залізний павук.

«А що сусіди скажуть НА ЦЕ?» — подумала Морріґан, широко розплющивши очі.

— Я припаркувався недостатньо близько, — сказав Юпітер, — треба буде трохи відштовхнутися, коли ми стрибатимемо.

Стрибати? Він же не сподівається, що вона вистрибне з вікна третього поверху?

Юпітер виліз на підвіконня і витягнувся вперед, таким чином опинившись майже за вікном, потім простягнув руку Морріґан:

— На рахунок «три», добре?

— Ні, — похитала головою дівчинка, задкуючи від вікна, — не добре. Протилежне від добре.

— Морріґан, я ціную твій інстинкт самозбереження. Справді. Але, думаю, якщо ти озирнешся, інстинкт підкаже тобі, що краще стрибнути з вікна.

Морріґан озирнулась.

На небезпечно близькій відстані від верхньої сходинки глухо гарчав мисливський пес, дуже схожий на вовка, хижо шкірячи зуби. Його зграя повільно кралася за ним. Здається, їх було понад десяток. Пси штовхалися, загрозливо клацали щелепами, не зводячи очей з Морріґан, яка наче заледеніла перед вікном.

— Н-не боятися, — прошепотіла вона, і кожна клітинка її тіла підказала, що боятися таки варто. Так, боятися, ще й як!

— На рахунок «три». — Юпітер узяв Морріґан за руку, щоб допомогти їй вибратися на виступ. — Один…

До пса приєдналась друга істота зі зграї, потім третя — всі з гострими жовтими зубами, вогняними очима й настовбурченим чорним як смола хутром. Їхнє гарчання віддавалось вібрацією в ногах Морріґан.

— Два…

Вона відступила назад і схопилася за руку Юпітера, коли її ноги опинились у повітрі. Чоловік обхопив дівчинку обома руками, і та відчула, як він відхилився назад разом із нею. Пси кинулись до Морріґан.

— Три!

Різкий холодний порив вітру обпік їй вуха, коли вона полетіла вниз. Скло розлетілося вщент, і вони приземлилися на тверду поверхню (руки Юпітера міцно тримали Морріґан, пом’якшуючи удар) усередині гігантського мідного павука. Мисливські пси зникли з вікна понад ними.

— Ох, — простогнав Юпітер, — завтра я про це пошкодую. Злазь.

Він скинув Морріґан на підлогу.