Публій Овідій Назон - Метаморфози

мало не весь на потворного змія,

Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.

Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,

Ігри священні заклав ще тоді він цим славним двобоєм,

Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.

Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці

Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.

/450/ Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба

Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала.

Фебова перша любов — це Дафна{40}, Пенеєва доня.

Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона{41}.

От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.

Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.

«Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув

Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею?

Здатні завдати і ми найлютішому ворогу рани.

Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,

/460/ Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.

Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим

Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»

Син Кітереї{42} на те: «Нехай лук твій усе прошиває,

Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння

Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».

Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину

Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,

Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:

Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.

/470/ Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим,

Та, котра гонить, — тупа й під тростиною олово в неї.

Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.

Свиснула, гостра, — й до самих кісток пройняла Аполлона.

Тут же він німфи запрагнув, а та — утікає від нього.

Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата

Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:

Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься

В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.

/480/ Що їй Амур, Гіменей{43}: не дбає вона про подружжя.

Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»

Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»

Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні.

Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.

Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:

«Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись

Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»

Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї

Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.

/490/ Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.

Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.

Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,

Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно

Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,

Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього

Полум’я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.

Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,

Й думає: «От причесати б його!» Перед ним — її очі,

Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало

/500/ Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,

Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади

Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна

Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

«Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!

Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,

Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,

Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?

Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня

Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.

/510/ Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,

Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.

Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,

За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,

Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,

Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —

Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари{44}.

Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,

Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.

Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —

/520/ Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.

Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі

Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,

Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.

Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»

Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,

Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.

Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,

Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,

Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.

/530/ Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно

Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,

Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.

Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить

Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,

Той — насідає, й здається, ось-ось у