Публій Овідій Назон - Метаморфози

своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,

Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,

/350/ В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:

«Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,

Ти, з ким і спільний наш рід{36}, і вітчизна мене пов’язали,

Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,

Нині на всій цій землі — від сходу й до заходу сонця —

Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя.

Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:

Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.

Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?

Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою,

/360/ Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?

Бо щодо мене, повір, — якби ти стала жертвою моря —

Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.

О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво

Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!

Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,

Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині».

Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку

В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.

От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса{37},

/370/ Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.

Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,

Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди

Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам’яному,

Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,

Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами

Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі

Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,

Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити.

/380/ Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»

Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,

Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,

Кості великої матері кидайте ген поза себе».

Мов остовпіли обоє вони. Обірвавши мовчанку,

Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:

«Вибач мені за непослух, — благає в сльозах, — та не зважусь

Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».

Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі

Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.

/390/ Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво

Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить

Розум, або, — якщо до гріха не схиляє пророцтво, —

Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю, —

Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».

Здогадом цим він лише зацікавив Титанову доньку,

Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва

В них недовіра була. Та чи може пошкодити спроба?

Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки

Й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.

/400/ Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —

Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі

М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.

Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен

Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали

Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій

Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба.

Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,

Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.

Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.

/410/ Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.

Так добротою богів незабаром усе те каміння,

Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,

Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом.

Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,

Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

Інших іще різнорідних істот породила чимало

З власної волі земля, як лише споконвічна волога

З сонцем вогненним{38} зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли

Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,

/420/ Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,

Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.

Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий

Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,

Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то

Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч

Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного

Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини

В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині

Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.

/430/ Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі, —

Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.

Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий

Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді{39}.

Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,

Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,

Видала безліч істот. Повторила при тому частково

Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.

Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору

Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;

/440/ Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.

Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою

Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій

Опорожнив уже