Публій Овідій Назон - Метаморфози

Долі{24}: що має настати

Час, коли море, земля й величавого неба склепіння

Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова.

Тож блискавиці, що в кузнях циклопів{25} кувались, одклавши,

/260/ Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку

Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.

Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,

З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки

Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,

Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою,

В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,

Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.

Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —

Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.

/270/ Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні

Воду Іріда бере{26}, щоб до хмар донести її знову.

Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу

Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.

Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:

Брат лазуровий{27} його вже викочує хвилі в підмогу,

Ріки скликаючи{28} всі. І коли перед ним вони стали

В пишній палаті, — «Не буду тут, — каже, — розводитись довго,

На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.

Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили

/280/ Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»

Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —

От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.

Сам же він гупнув тризубцем{29} об землю, й вона, колихнувшись,

Водам іще додала небувалої сили й розгону.

Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;

Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,

Крівлю зривають, домашні божки{30} — на запіненій хвилі.

Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись, —

Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,

/290/ Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.

Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —

Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.

Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,

Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.

Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,

Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в’язовім.

То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,

То виноградну лозу підминає закруглене днище.

Де на м’якім моріжку випасалися кізки грайливі,

/300/ Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.

З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,

Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,

Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.

З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,

Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла

Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.

Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,

В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.

Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;

/310/ Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б’ються.

Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —

Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.

Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда{31},

Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —

Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.

Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,

Це — величавий Парнас{32}, що верхів’ям пронизує хмари.

Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою, —

Девкаліон{33} і дружина його на човні невеликім.

/320/ Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,

Як і Феміду{34} саму, що тоді віщувала майбутнє.

Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,

Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.

Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;

З-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,

З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.

Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.

От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,

Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.

/330/ Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,

Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона{35}, —

Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті

Виставив плечі, — й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,

Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний

З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу

Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.

Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря, —

Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.

Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —

/340/ Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна, —

Голос той хвиля морська й річкова щонайдальша почула,

Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову

В'ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.

Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї.

Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,

Там верховіття дерев появляються в твані липучій.

Світ на