Публій Овідій Назон - Метаморфози

Скликує збори богів, — і вони поспішили на поклик.

Видно розлогий в високості шлях при чистому небі —

Мов молоко хто пролив, тож і назву має — Молочний.

/170/ Ним і ступають боги до палат осяйних Громовержця

Та до престолу його. А направо й наліво — оселі

Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях.

Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.

Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.

Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий —

Я без вагання б назвав Палатином{17} великого неба.

Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,

Сам Громовержець{18}, опершись на берло слонової кості,

З трону високого всіх озирнув, а тоді головою

/180/ Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір’я,

Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:

«Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога

Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці

Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.

Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням

Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.

Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей{19} обмиває,

Вигубить плем’я людське — в тому ріками я присягаюсь,

Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.

/190/ Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,

Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.

Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,

Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани{20}.

Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,

Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.

Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,

Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,

Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»

Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають

/200/ Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя

Цезаря кров{21} пролила, щоб і Рим у крові затопити,

Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.

Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,

Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,

Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,

Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка.

Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,

Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:

«Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.

/210/ Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз.

Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.

Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу

Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.

Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства

Мову вести — побачив таке, що й не снилось нікому!

Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає,

Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею{22} холоднім,

Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона

Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала.

/220/ Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен

Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись, —

„Я пересвідчуся, — каже, — й то скоро, кого тут вітаєм —

Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде“.

Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано

Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.

Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців{23}

Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,

Варить по куснях його у киплячій воді, а частину

Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене

/230/ Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну —

Й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.

Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді

Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа

Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає

Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий —

Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.

Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:

Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,

Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

/240/ Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі

Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство,

Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше

Хай-но поплатяться, — вирішив я, — раз того заслужили».

Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,

Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки.

Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському

Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,

Люду позбавлена? Хто нам, — питають, — запалить у свято

Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?

/250/ Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,

Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок

Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».

Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,

Та побоявсь, щоб од того вогню сам етер божественний

Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.

Втім, пригадалося й рішення