Джин Філліпс - Королівство жахів

існували, коли був зовсім малий, такий малий, що навіть не був собою. Протягом якогось часу він називав м’ячі дагами, а родзинки — зуґзаґами. Коли він хотів узятися до малювання, то шморгав носом, бо якось вони намагалися малювати носом замість пальцями, й, очевидно, такий спосіб справив на нього враження.

Він підняв одну руку догори, зігнувши зап’ясток, і це був знак, що він обернувся на «фламінго».

Він сичав, коли просив підкласти під нього більше яєць. С-с-с-с. Той звук нагадував звук смаженого на розжареній сковорідці. Він створив власну мову.

До його появи не існувало дуже багато речей.

Кейлін знала одне: її мати завинила. Якби вона не позбавила її телефона, все було б інакше. Кейлін стояла б тут, телефонуючи в поліцію, або своєму татові, або кому завгодно. Люди були б у розпачі, чуючи її дзвінок. Вона пригадала, як Вікторія у школі надіслала безліч повідомлень після тієї автомобільної катастрофи, коли вона зіткнулася з іншою машиною, і всі були такі стривожені, а це було ніщо супроти сидіння замкненою в одному з приміщень зоопарку.

Вона була тричі проспала й щоразу запізнювалася на шкільний автобус, і матері доводилося відвозити її в школу, тому мати й покарала її тим, що забрала в неї мобілку. Але тепер існував непоганий шанс, що мати усвідомить свою провину в усій цій історії й подарує Кейлін новісіньку мобілку.

Цього було досить, аби розвеселити її, але не зовсім. Сталеві двері були тверді й холодні, коли вона їх торкалася, але їй подобалася гладенька металева поверхня, тож вона витягла вперед свої пальці, ніби збиралася залишити відбиток долоні. Її рука була вимащена в кетчуп.

Вона тут лише одна. А якби вона мала свій телефон, вона не була б тут сама-одна.

Цього третього дня вона теж проспала, виглянула з вікна своєї спальні, й побачила, як автобус з іншими дівчатами відходив від її під’їзної дороги, і збігла донизу сходами, щоб наздогнати їх. Вона не винна, що автобус від’їхав так швидко. Не можна було вважати, що вона запізнилася. Але матері було байдужісінько.

Кейлін відтягла засув, трішки відчинила двері й подивилася крізь тонку шпарину простору. Нічого. Нікого. Вона відкинула волосся зі свого обличчя й надкусила печиво — фігурку жирафи. Цукор усунув ватний смак з її рота, хоч вона ліпше б з’їла цибульні кружальця чи картоплю фрі.

Їжа завжди допомагає.

Тато сміється з її бажання не бути самій, робити своє домашнє завдання в будь-якій кімнаті, де є ще хтось — у вітальні, де він дивиться телевізор, або в кухні, коли мати миє там стільницю. Він каже, що вона не любить бути самою-самісінькою навіть у власній спальні, й це, мабуть, правда, бо вона ділить спальню із сестрою, хоч їй кажуть, що, позаяк вона старша, вона може переселитися на нижній поверх. Але вона любить слухати, як хтось поруч дихає, коли вона намагається заснути.

Їй хотілося б, щоб мати була тут, поруч.

З нею все гаразд. Зараз вона в цілком безпечному місці, і якби хтось підійшов, вона могла б узяти двері на засув і ніхто не зміг би до неї дістатися. Не треба боятися. Її батька неможливо налякати. Коли він був малим, він ходив у ліс із пістолетом, стріляв там тварин, а потім розтинав їх, аби подивитися, що там усередині. Він ставив стілець на вогнище, аби зручніше було подивитися, як воно горить. Він ніколи не обмежувався бажаннями. Він завжди щось робив.

Вона хотіла б, аби й вона завжди щось робила.

Вона з’їла ще одне печивко. Цього разу лева.

Маргарет завжди приходила в такий час, щоби потрапити до загорожі слонів о 5:10 пополудні, тобто на той час, коли доглядачі приходили годувати тварин, вигукуючи команди, щоб слони підійшли ближче, потім відступили, стали навколішки й підняли ноги. Доглядачі запевняли, що після денної рутини треба побачити, чи не стерлися копита в слонів і як згинаються їхні суглоби, але Маргарет припускала, що вони хочуть всього-на-всього похизуватися.

Проте вона любила спостерігати. Це була безкоштовна циркова вистава, й ніхто з відвідувачів зоопарку, крім неї, либонь, не знав, що вона відбувається. Вона також не розуміла, що примушувало цих старих невеселих людей у спортивних костюмах робити свої вправи, бігаючи навколо торгових центрів.

Вона приходила сюди кожного понеділка, середи й четверга, йдучи так швидко, як тільки могла, протягом майже години, як і рекомендував їй лікар. Вона завжди прямувала до паркувального майданчика, після того як слонів заганяли в їхню будівлю з металу й цегли.

Маргарет завжди приходила вчасно, чого не можна було сказати про доглядачів. Іноді вона приходила, а в загорожі для годівлі не було нікого, крім пари розгублених слонів. Слони надійніші за доглядачів. Вона гадала, що доглядачі слонів — це люди, які народилися наприкінці минулого тисячоліття, які більше дбали про йогу та про внутрішній мир, аніж про те, щоби вчасно виконувати свою роботу.

Отож сьогодні її здивувала не так відсутність доглядачів, як відсутність слонів. Вона бачила їх удалині, де вони блукали штучною саваною. В них порушився розклад. Вона чекала їх кілька хвилин, стоячи біля величезної металевої клітки. Вона не знімала навушників, не дочитала лише два розділи роману Патриції Корнвел — і її погляд упав на напис на клітці, що запитував її: «Ти коли-небудь думала про те, як перевезти одного слона?»

Зрештою Маргарет скинула навушники, поклавши свій програвач MP-3 в кишеню, й негайно відчула — щось тут негаразд. Вона напружилася без видимої причини. Подумала, що її турбує лише навколишня тиша і спокій. Подивилася на годинник, приголомшена думкою, що, може, вона втратила відчуття часу. Але ні, було ще кілька хвилин до того, як зоопарк закриється.

За нормальних умов вона мала побачити кількох інших відвідувачів, які поспішали б до виходу. Сьогодні вона не побачила жодного.

Звичайно, вона стояла внизу крутосхилу біля самої межі території слонів. Між пагорбом, що височів перед нею, і металевою кліткою праворуч від неї залишалося мало простору. Вона почала братися на пагорб, заспокоюючи свої нерви, але перш ніж дійшла до вершини, почула два швидкі звуки, щось на кшталт статичних вибухів чи тріскотливих ударів грому. Майже водночас пролунав голос, високий голос на одній ноті. Вона не змогла б назвати його зойком.

Вона ступила ще один крок, досить, аби побачити солом’яну крівлю ресторану, й почула, як до неї швидко наближаються чиїсь кроки. Вона не зрозуміла, чому це робить, але швидко обернулася й побігла вниз по схилу, зробивши оберт,