Джефф Вандермеєр - Знищення

інші організми, щоб писати слова на стіні. Це робило зарослий ставок із мого дитинства спрощеним, одновимірним.

Ми знову увімкнули ліхтарики. Я побачила страх в очах топографа, але також і дивну рішучість. Не уявляю, що вона побачила в моїх.

— Чому ти сказала «щось»? — запитала вона.

Я не зрозуміла.

— Чому ти сказала «щось», а не «хтось»? Чому б це не міг бути «хтось»?

Я просто стенула плечима.

— Дістань пістолет, — сказала топограф із відтінком презирства у голосі, який приховав якісь глибші почуття.

Я зробила, як вона сказала, адже це справді не мало для мене значення. Але з пістолетом в руках я почувалася більш ніж незграбно, ніби це була неправильна реакція на те, чому ми протистояли.

До цього місця керувала я, а тепер, здавалося, ми помінялися ролями, і суть нашого дослідження в результаті теж змінилася. Очевидно, щойно ми встановили новий порядок. Ми припинили фіксувати слова і організми на стіні. Ми ступали набагато м’якше, наша увага зосередилася на прочитанні пітьми перед нами. Ми говорили пошепки, наче нас могли підслухати. Я йшла першою, поки топограф прикривала мене зверху до поворотів, які вона натомість проходила першою, а я йшла слідом за нею. В жодному разі не йшлося про те, щоб повернути назад. Психолог, яка нас охороняла, з тим же успіхом могла бути за тисячу кілометрів від нас. Ми були заряджені нервовою енергією від усвідомлення того, що там під нами могла бути відповідь. Відповідь, яка живе і дихає.

Зрештою, топограф могла саме так думати про неї. Вона не могла чути або відчувати серцебиття в стінах. Але наскільки б далеко ми не зайшли, навіть я подумки не могла побачити того, хто пише ці слова. Все, що я могла бачити — те саме, що я побачила, коли зиркнула назад дорогою до базового табору: іскриста біла порожнеча. Єдине, що я знала — це не була людина.

Чому? Для цього була вагома причина — та, яку топограф зрозуміла ще через двадцять хвилин після нашого спуску.

— На підлозі щось є, — сказала вона.

Так, на підлозі щось було, і вже дуже давно. Сходинки були вкриті чимось подібним до нальоту. Я не стала зупинятися, щоб дослідити його, бо не хотіла нервувати топографа — я не була впевнена, що вона сама помітить це. Наліт вкривав сходи, починаючись від стіни ліворуч і закінчуючись за півметра до стіни праворуч. Це означає, що він мав ширину на сходах від двох з половиною до трьох метрів.

— Зачекай, я подивлюся, — сказала я, не зважаючи на її тремтячі пальці.

Я опустилася на коліно, налаштовуючи ліхтар на касці на вищу сходинку позаду себе. Топограф підійшла і стала дивитися через моє плече.

Наліт світився приглушеним золотим мерехтливим світлом, іноді зблискуючи червоними пластівцями, схожими на висушену кров. Здавалось, що вони частково віддзеркалюють світло, тож я торкнулася їх ручкою.

— Воно в’язке, як слиз, — сказала я, — близько сантиметра завтовшки.

Складалося таке враження, ніби по сходах тут щось ковзало.

— А що з тими мітками? — спитала топограф, нахилившись вперед, щоб показати. Вона говорила пошепки, що мені здавалося недоречним. Але щоразу, коли я помічала, що вона починає панікувати, мене це заспокоювало.

Певний час я досліджувала мітки. Тут щось ковзало, або щось тягнули, але, судячи з кількості нальоту, дуже повільно. Мітки, на які вона вказувала, були овальні, приблизно тридцять на п’ятнадцять сантиметрів. Шість із них були на сходах, у два ряди. Розводи всередині слідів були схожі на сліди джгутиків. За двадцять сантиметрів від слідів проходили лінії, які окреслювали їх. Ці дві хвилясті лінії то сходились, то розходились, як оборка на подолі спідниці. Крім того, ця «оборка» була ніби індикатором решти «хвиль», які невідома сила змушувала розходитись від центру міток. Найбільше це було схоже на смуги на піску після відпливу. Тільки ці лінії були більш брудні та розмиті, ніби намальовані вуглиною.

Це відкриття захопило мене. Я не могла відірватись від цих слідів, від малюнка джгутиків. Я уявляла, як ця істота могла урівноважувати ухил сходів, як геостабілізована камера врівноважується від ударів на шляху.

— Ти коли-небудь бачила щось подібне? — спитала топограф.

— Ні, — через силу відповіла я, а потім додала в’їдливо, — ніколи не бачила.

Деякі трилобіти, слимаки і черви залишають дещо подібні сліди, але вони абсолютно інші. Я була впевнена, що там, у зовнішньому світі, ніхто і ніколи не бачив таких складних і таких великих слідів.

— Що скажеш про ті? — топограф указала на сходинку трохи далі вгору.

Я направила ліхтарик і побачила щось схоже на відбиток черевика у нальоті.

— Просто слід однієї з нас, — так буденно у порівнянні. Так нецікаво.

Світло її ліхтаря почало кидатись із сторони в сторону, коли вона захитала головою:

— Ні, подивися, — вона вказала на мої і свої сліди. Цей відбиток належав комусь третьому і вів нагору.

— Ти маєш рацію, — відповіла я, — тут була інша людина, не так давно.

Топограф почала лаятися.

На той момент ми не подумали вишукувати інші сліди взуття.

Відповідно до записів, які нам показали, перша експедиція не звітувала ні про що надзвичайне в Нуль-зоні, лише про незайману, абсолютно дику природу. Після того, як друга й третя експедиції не повернулися і доля їхня лишилася невідомою, відправлення експедицій на деякий час призупинили. Коли ж знову розпочали, посилали ретельно відібраних добровольців, які хоча б могли уявляти повну міру ризику. Відтоді деякі експедиції були більш успішними, ніж інші.

Одинадцята експедиція була особливо складною — і складною особисто для мене з огляду на той факт, щодо якого я не була до кінця відвертою.

Мій чоловік був лікарем в одинадцятій експедиції. Він ніколи не хотів бути лікарем, завжди хотів працювати в невідкладній допомозі чи травматології. «Медбрат приймального покою в польових умовах», як він це називав. Його залучив до Нуль-зони приятель, який знав його ще з часів служби у військово-морському флоті, до того, як він перейшов на роботу в швидкій. Спершу він не згодився, не був певен, але з часом його переконали. Це спричинило безліч суперечок між нами, хоча ми й до того мали багато труднощів.

Я знаю, що будь-кому нескладно це дізнатися, але я сподіваюсь, що ви, читаючи мій звіт, вважатимете мене свідком об’єктивним і вартим довіри. Не тим, хто зголосився в Нуль-зону з якихось інших причин, не пов’язаних із цілями експедиції. І до певної міри це лишається правдою, і статус мого чоловіка як