Джефф Вандермеєр - Знищення

Але хіба могла Нуль-зона не вплинути на мене, навіть якби справа стосувалася тільки його? Однієї ночі, за рік по тому як він вирушив за межу, лежачи самотою в ліжку, я почула, що на кухні хтось є. Озброївшись бейсбольною битою, я вийшла зі спальні й увімкнула світло в усьому домі. Я побачила чоловіка поряд із холодильником, одягненого в експедиційний одяг. Він пив молоко, поки воно не почало текти йому на підборіддя і шию. І несамовито трощив рештки вечері.

Я оніміла. Могла тільки дивитися на нього, наче він був міражем, і якщо я ворухнуся або заговорю — він розвіється на порох або навіть менше, ніж на порох.

Ми сиділи у вітальні, він на дивані, я на стільці навпроти. Я мала бути на відстані від цієї мари. Він зовсім не пам’ятав, як вибрався з Нуль-зони, зовсім не пам’ятав подорожі додому. Він тільки слабко пригадував саму експедицію. В ньому був дивний спокій, який переривався тільки хвилинами глухої паніки, і коли я питала в нього, що сталося, в ці миті він визнавав, що його амнезія неприродна. Здавалося, він втратив також усі спогади про те, як наш шлюб почав руйнуватися задовго до нашої суперечки щодо його від’їзду в Нуль-зону. Зараз він уособлював ту відстороненість, в якій приховано або не так вже й приховано колись звинувачував мене.

Через якийсь час я не могла цього більше витримувати. Я здерла з нього одяг, запхала в душ, а потім затягла до спальні, сіла на нього й кохалася з ним. Я намагалася повернути залишки чоловіка, якого пам’ятала, який, на відміну від мене, був відкритим й імпульсивним, і завжди намагався бути в дії. Чоловіка, що був завзятим моряком, і щороку на два тижні виїздив із друзями на узбережжя кататися на човні. Тепер я не знайшла в ньому нічого зі згаданого.

Увесь час, що він був у мені, він дивився на моє обличчя з виразом, який свідчив, що він пригадує мене, але наче в тумані. Хоча на певний час це допомогло. Я зробила його більш реальним, що дало мені змогу прикидатися далі.

Але тільки на певний час. Він повернувся в моє життя всього на двадцять чотири години. Вони прийшли по нього наступного вечора, і коли я пройшла через довгий виснажливий процес отримання перепустки, я відвідала його в центрі спостереження незадовго до кінця. Це стерильне місце, де вони перевіряли його і безуспішно намагалися пробитися крізь його спокій і його амнезію. Він зустрів мене як старого друга — таку собі зачіпку, що надавала сенс його існуванню — але не як кохану. Зізнаюся, я прийшла через надію, що в ньому лишилася хоч іскра від того чоловіка, якого я знала раніше. Але більше я ніколи її не побачила. Навіть в день, коли мені сказали, що в нього виявили неоперабельний системний рак, мій чоловік дивився на мене з дещо спантеличеним виразом обличчя.

Він помер через шість місяців. За весь цей час я жодного разу не змогла зазирнути під цю маску, більше жодного разу я не знайшла в ньому чоловіка, якого знала. Ні в моїх особистих бесідах з ним, ні згодом, переглядаючи інтерв’ю з ним та іншими членами експедиції, що так само померли від раку.

Що б там не сталося в Нуль-зоні, він не повернувся. По-справжньому не повернувся.

Ми й далі спускалися в пітьму, і я мусила запитати себе, чи все це так само переживав мій чоловік. Я не знала, як моє зараження змінило все. Чи я проходжу той самий шлях, чи він знайшов щось цілковито відмінне? Якщо таке саме, чи відрізнялися його реакції, і як вони змінили те, що трапилося потім?

Доріжка слизу ставала дедалі товщою, і ми вже могли сказати, що червоні вкраплення були живими організмами, виділеними тим, що лежало внизу, бо вони звивалися у в’язкому шарі. Колір речовини посилився настільки, що вона нагадувала мерехтливий золотий килим, розстелений уздовж нашого шляху на якийсь дивний, але чудовий банкет.

— Чи не повернути нам назад? — мала б сказати топограф, або я мала б це сказати. А інша мала б відповісти:

— Давай за наступним рогом. Ще трішки далі, і точно повернемо назад.

Це було випробування крихкої довіри. Це було випробування цікавості й захоплення, яке йшло поруч зі страхом. Це було випробування — відмовимося ми від знання чи від безпеки. Здавалося, відчуття взуття на наших ногах, відчуття в’язкої рідини, крізь яку ми просувалися обережно, крок за кроком, затягувало нас, і хоча ми й продовжували рухатися, все, зрештою, завершиться знесиленням.

Якщо зайти занадто далеко.

Але потім топограф вкотре зазирнула за ріг і раптом відскочила просто на мене, відштовхнула мене назад, на сходинку вище, і я дозволила їй це.

— Тут, унизу, щось є, — прошепотіла вона мені на вухо, — ніби людина чи тіло.

Я не стала уточнювати, що тіло може бути людським.

— Це воно пише на стіні?

— Ні, воно притулене до стіни. Я тільки гляну, — її дихання під маскою стало швидким і поверхневим.

— Чоловік чи жінка? — спитала я.

— Я думала, що це людина, — сказала вона, ігноруючи моє питання. — Я думала, що це людина. Я думала, людина.

Тіло — це одна справа, але жодні тренування не могли підготувати нас до зустрічі з чудовиськом.

Але ми не могли піднятися назовні із вежі, не дослідивши спершу нову таємницю. Ми просто не могли. Я схопила її за плечі, змусила подивитися на мене.

— Ти сказала, це схоже на людину, яка сидить, притулившись до стіни. Це не те, за чим ми слідуємо. Це стосується інших відбитків взуття. Ти це знаєш. Ми можемо ризикнути і глянути, що воно таке, а потім ми підемо геть, нагору. Ми не підемо далі, байдуже, що ми знайдемо, я обіцяю.

Топограф кивнула. Сама думка про те, що все скоро скінчиться, що не доведеться йти глибше, підтримала її.

Витримай це останнє випробування, і ти скоро знову побачиш сонце.

Ми знову почали спускатися. Тепер сходинки виглядали надзвичайно слизькими, хай це навіть було через нашу знервованість, і ми йшли повільно, спираючись на чисту частину стіни праворуч, підтримуючи рівновагу. Вежа мовчала, затримала дихання, її серцебиття раптом стало повільним і далеким; або я просто чула, як кров гупає в мене у скронях.

Повернувши за ріг, я побачила постать і спрямувала на неї світло