Джефф Вандермеєр - Знищення

топографом: фіксуватимемо фізичні характеристики слів, а от зйомка цього тривалого, безкінечного речення вимагає окремого завдання, іншого дня.

…щоб розділити із червами що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів поки із темних зал із інших місць створіння що повік не могли звиватися від нетерпіння тих небагатьох невидючих й невидимих…

Важко не зважати на речення, коли лиховісність цих слів відчувалася на дотик. Воно заражало наші власні речення, коли ми говорили, коли намагалися описати біологічну природу того, що обидві бачили. Або психолог хотіла, щоб ми бачили слова і спосіб їх написання, або приховувати фізичну реальність стін вежі було для неї надто важливим і виснажливим завданням.

Упродовж першого спуску в пітьму ми з топографом разом пережили дивні речі: повітря поступово ставало прохолоднішим і вологішим, і разом з падінням температури з’явилося щось схоже на солодкуватий присмак нектару. Ми також побачили крихітних створінь, схожих на долоньки, що мешкали між слів. Стеля виявилася вищою, ніж ми думали, і у світлі від наших касок, коли ми дивилися вгору, топограф розгледіла проблиски і завитки, немов сліди слимаків чи равликів. Маленькі купинки моху чи лишайнику плямами вкривали стелю, також тут зустрічалися крихітні прозорі створіння, схожі на печерних креветок, із міцними, гнучкими й довгими, наче ходулі, ногами.

Те, що бачила тільки я: стіни щохвилини здіймалися й опадали, коли вежа дихала. Кольори слів мінилися, як у кальмара. Також на відстані десяти сантиметрів над існуючими словами і десяти сантиметрів під ними проступали зображення попередніх слів, написаних тим же похилим письмом. Насправді, ці шари слів утворювали ніби водяні знаки, наче відбитки на стіні, бліді натяки на зелень або подекуди багрянець, вони були єдиним знаком того, що колись тут могли бути слова. Більшість, здавалося, повторювали основний напис, але деякі не повторювали.

Поки топограф знімкувала живі слова, я читала фантомні, щоб зрозуміти, наскільки вони можуть відрізнятися. Читати їх було складно — кілька тяжів, накладаючись один на одного, виникали, зникали і починалися знову. Я легко втрачала сліди окремих слів і фраз. Кількість цих письмен-привидів, які зблякли на стіні, вказувала на те, що процес тривав довгий час. Я не могла дати навіть приблизну оцінку в роках кожного «циклу», не знаючи значення його довжини. На стіні був ще один елемент комунікації. Я не була певна, що топограф його бачить. Я вирішила перевірити її.

— Упізнаєш це? — спитала я топографа, вказуючи на дещо подібне до решітчастих переплетень. Я спершу навіть не зрозуміла, що вони становили орнамент, який вкривав стіну вниз і вгору від фантомного письма, а основна частина йшла приблизно посередині. Це віддалено нагадувало зціплених між собою скорпіонів. Я навіть не знаю, чи я бачила текст в чистому вигляді. Наскільки я знаю, це міг бути декоративний орнамент.

На моє величезне полегшення, вона це бачила.

— Ні, не впізнаю. Та я не експерт, — сказала вона.

Почуття роздратованості посилилося, але це не було пов’язано з нею. Я не була потрібною для цього людиною, так само як вона, нам потрібна була лінгвіст. Ми могли дивитися на це плетиво до кінця віку, і найбільш оригінальна думка, яка в мене з’явилася: це нагадує гостру гілку твердого корала. Для топографа воно могло бути подібним на систему приток великої ріки.

Зрештою я змогла відновити кілька фрагментів письма, уривки деяких варіантів: «Як я маю спочивати коли беззаконня існує у світі… Господня любов сяє над кожним хто розуміє межі терпіння і дозволяє милосердя… Обрані служити вищій силі…» Якщо основний напис був чимось на зразок темної, незрозумілої проповіді, то для уривків не був характерний піднесений стиль.

Можливо, їх взято з якихось інших, довших записів, можливо, звітів учасників попередніх експедицій? Якщо так, то з якою метою? І за які роки?

Але всі ці питання я залишила на потім, щоб розібратися в цьому на світлі, на поверхні. Механічно, як голем, я просто знімкувала ключові фрази — навіть якщо топограф вважала, що я знімаю порожню стіну, або роблю нецентровані знімки основних слів із грибниці, щоб відсторонитися від думок про всі ці варіанти. Тоді як кривулі у центрі продовжували й продовжували бентежити: «…в чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє й у мороці який є мушлею золотою розчахнеться відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі…»

Ці слова дивним чином мене руйнували. Я брала зразки, поки ми йшли, однак нерішуче. Всі ці зрізи, які я упихувала ножицями в пробірки, що вони мені скажуть? Небагато, як я відчувала. Часом розумієш, що природа речей не стане видимою під мікроскопом. Невдовзі серцебиття стало проступати крізь стіни так гучно, що я зупинилася одягти беруші — це мало приглушити звук. Я вибрала для цього мить, коли топограф на щось задивилася. Без масок, напівоглохлі з різних причин, ми продовжували спуск.

Це я мала побачити зміни, не вона. Але після години руху вниз, топограф зупинилася на сходинці піді мною.

— Чи не здається тобі, що слова на стіні стали… свіжіші?

— Свіжіші?

— Більш недавні.

Я просто дивилася на неї якусь мить. Я так призвичаїлася до ситуації, з усіх сил намагаючись вдавати безстороннього спостерігача, який просто описує деталі. Та я відчула, як ця важко завойована відстань раптово вислизає.

— Вимкни світло, будь ласка, — попросила я, вимикаючи й своє.

Топограф вагалася. Після вияву моєї імпульсивності мав минути певний час, поки вона знову почала мені довіряти, але все ж не настільки, щоб бездумно вимкнути світло і залишити нас обох у пітьмі. Та вона все ж зробила це. Правда в тому, що я зумисне лишила свій пістолет у кобурі на поясі, і вона могла пристрелити мене з автомата, одним плавним рухом потягнувши за ремінь і скинувши його із плеча. Це передчуття насильства не мало розумного пояснення і виникло в мене надто легко, наче мені його підкинули в голову сторонні сили.

В пітьмі серцебиття вежі знову вдарило по моїх барабанних перетинках, літери й слова сколихнулися, коли стіни здригнулися від подиху, і я побачила, що слова дійсно виглядають більш активними, кольори яскравими, зміна кольорів більш потужна, ніж я пам’ятала за попередніми рівнями. Це явище було навіть помітнішим, ніж якби слова були написані чорнильною ручкою. Яскравий, вогкий полиск нового.

Стоячи в цьому нестерпному місці, я сказала швидше за топографа, щоб привласнити це:

— Щось під нами пише ці слова. Щось під нами все ще продовжує писати ці слова.

Ми досліджували організм, в якому міг мешкати інший організм, який в свою чергу використовував