Тонке Драгт - Лист до короля

Вони ще не тут. Вони ще не прийшли, — повторив Дурник, дивлячись на Тіурі.

— Мені час їхати.

— Ти, бува, не голодний, незнайомцю, юний мандрівниче на чорнім коні?

Тіурі подивився навкруги та нічого не відповів.

— Ти голодний? — знову поцікавився Дурник, беручись за повід.

— Так, — зізнався хлопець.

— Ходімо до лісової хижі, матінка нагодує тебе.

— Дякую, але мушу їхати.

— Тоді ні, тоді ні, — шепотів Дурник. — Ти їдеш за сонцем, за сонцем. Як звати тебе, незнайомцю?

— Не можу тобі цього сказати, поки що не можу.

— Таємниця? — не вгавав Дурник. — Ти прийшов з таємницею, незнайомий мандрівнику?

— Чому ти так думаєш? — запитав Тіурі.

— Я не думаю; вони кажуть, що я не вмію думати, -ось чому я Дурник. Але я знаю, я знаю багато такого, про що ніхто не хоче знати.

— Що ж ти знаєш?

Дурник тихенько засміявся і задоволено зиркнув на хлопця.

— Ти питаєш, незнайомцю? Ніхто, ніколи не запитував мене. Ти побачиш, що я знаю. Їдь собі далі; можеш не заходити до мене. Їдь помалу-помалу, а я принесу тобі поїсти.

Поїсти! У животі Тіурі забурчало.

— Але ж, любий Маріусе, нікому не можна казати, що ти мене бачив.

— Навіть мамі не можна?

— Навіть їй.

— Я нікому не скажу, навіть матінці.

— Обіцяєш?

— Я завжди роблю те, що кажу, — Дурник насупив брови. — А повернешся потім до мене поговорити зі мною і все мені розкажеш?

— Я також завжди виконую свої обіцянки, — усміхнувся Тіурі.

Дурник повернувся й побіг ліворуч. Тіурі дивився йому вслід, поки той не зник з очей, потім повільно поїхав прямо, розмірковуючи, що, може, варто було ще раз нагадати Дурникові, щоб той не видав його. Чи наздожене він його з харчами? Хлопець притримав коня й огледівся. Нікого не видно. Він зачекав ще трохи й знову рушив далі. Невдовзі позаду почулися швидкі кроки: Дурник наздоганяв його, тримаючи в руках купу харчів.

— Їдь-бо, їдь, квапливий незнайомцю, — захекався той. Зараз сядеш їсти, за хвильку. — Він обігнав Тіурі і, тихенько мугикаючи, пішов уперед. — Ось, — він нарешті зупинився, — ось тут трава м’якенька, вода солоденька, чуєш, чуєш?

Тіурі справді почув дзюркотіння води — вузенький струмочок біг уздовж стежки. Дурник став навколішки й обережно, немов це були дорогоцінні дари, розклав принесене на траві, а Тіурі зліз з коня, всівся біля нього й побачив дві здоровенні скибки сірого хліба, пів величезного млинця, нашпигованого салом, та головку сиру. Для нього то були воістину безцінні дари!

— Усе лише для тебе, — гордо промовив Дурник, -з матусиної скрині. Але вона не знає. Я заліз і взяв, і вона не знає.

— Що ж вона потім скаже?

— Мені не можна їй нічого казати. Я їй нічого не казав, і не розкажу. Це таємниця.

— Коли я повернуся, то розкажу їй сам і заплачу за це. А тебе не сваритимуть?

— Сваритимуть? Ні! І тобі не треба платити. У нас усього вдосталь. І моя матінка не була б проти, хоча й не знає. Їж, незнайомцю з таємницею.

Тіурі не заперечував, бо й насправді був дуже голодний. Тому, подякувавши Дурнику, почав їсти. Уперше за ці дні він насолоджувався справжньою трапезою, але з’їв не все, залишив частину про запас. Дурник зачаровано дивився на нього, смикаючи свою кучеряву бороду й киваючи в такт кожному шматку, що його ковтав Тіурі.

— Хочеш щось перехопити? — спитав Тіурі, думаючи, що й Дурник теж може бути голодним.

— Ні, ні, це для тебе. Ну. хіба що. шматочок сиру.

Він із задоволенням його з’їв, але відмовився взяти ще один.

— Це було пречудово, — зітхнув Тіурі, наївшись. — Я тобі дуже вдячний.

— Ти ще не все з’їв. Ось іще хліб і млинець.

— Можна, я візьму це з собою? Мені далеко їхати, я знову зголоднію.

— Авжеж, — погодився Дурник, — подорож твоя далека-далека, навіть цього не вистачить. Але ти можеш також їсти ягоди, трохи далі їх багато: чорниця солодка і кисла. А під кущами можна знайти моркву, гарну моркву, чи інші їстівні корінці.

Він підвівся і, знайшовши неподалік морквину, висмикнув її із землі, обтер і відкусив шматок.

— Смакота! — мовив він хрумтячи. Потім підійшов до коня і пригостив його рештою, той охоче прийняв ласощі.

— Тепер і я зможу знайти моркву, — зрадів Тіурі. -Щиро вдячний тобі за все! А підкажи-но мені ось що: ця дорога веде на захід?

Дурник насупив лоба.

— Що ти маєш на увазі?

— Це — дорога на захід. туди, де сонце сідає?

— О, де сонце сідає. так, проте вона йде недалеко, до лисої прогалини. Але ж ти можеш їхати без дороги, незнайомцю, все вперед і вперед. Тільки не туди, — вказав він на південь, — там усілякі небезпеки.

— Я поїду прямо, а ти пам’ятатимеш, що нікому не можна про мене говорити? За мною можуть прийти «усілякі небезпеки», які захочуть мене спіймати і вбити.

— Це таємниця, незнайомий вершнику та мандрівнику. Я нікому не розкажу, що ти їв мої харчі і їдеш за сонцем. Іноді я знаходжу гнізда птахів з яйцями, та я не розказую цього братам, бо вони з’їдять їх. Це пташина таємниця. Я нікому не розкажу твою таємницю. Але ти повернешся поговорити зі мною?

— Обіцяю, — промовив Тіурі серйозно.

— Як довго ти будеш у дорозі, мандрівнику?

— Не знаю, — зітхнув Тіурі. — Боюся, що довго. Та я повернуся — принаймні хочу повернутися, сподіваюся на це і прагну цього.

Він повільно підвівся.

— Ти повернешся, — сказав Дурник, дивлячись на Тіурі ясними очима. — Їдь прямо, незнайомцю. Мчи вперед, чудесний чорний конику! Але не пий з Чорного ставка, що зустрінеться вам скоро, з нього п’ють лише лісові духи.

Тіурі поклав рештки їжі в торбу, приторочену до сідла, міцно потис руку Дурникові, сів на коня й поїхав. Двічі юнак озирався і махав рукою. Лісовий мешканець стояв посеред стежки, опустивши руки, і дивився вслід вершникові. Коли Тіурі озирнувся втретє, Дурника вже не було.

«Хороша людина, — подумав Тіурі, — і не така вже й дурна, хоча, звісно, й відрізняється від інших». Тепер він почувався ситим, відпочилим та сповненим сил.