Тонке Драгт - Лист до короля

class="p1">Стежина справді обривалася на вирубці, де було складено колоди. Звідси хлопцеві довелося рухатися лісом. Він доїхав до темного озера, оточеного старезними деревами. Мабуть, того самого, про яке попереджав Дурник. Пити хотілося страшенно, але він утримався, пам’ятаючи застереження. Озеро з темною тихою водою не сподобалося Тіурі: воно було ніби зачароване, без жодної хвилі на воді, і здавалося таємничим та ворожим до людей. Він похапцем проминув його і радів, що озеро лишилося далеко позаду.

Ліс ставав більш глухим та горбкуватим. Дерева росли безладно, чагарі густішали. Тіурі побачив папороть заввишки з людину, а плющ та хміль завісою звисали з гілок. Було важко просуватися вперед; іноді хлопець сумнівався, чи в правильному напрямку їде.

Сутеніло. Тіурі знайшов затишне місце: улоговину, оточену кущами, і вирішив там заночувати.

3. Сигнал рогу. Перстень

Перше, що Тіурі зробив наступного ранку, — виліз на високе дерево, щоб за сонцем точно визначити напрямок, і одразу вирушив у дорогу.

Іноді він запитував себе: «Цікаво, чи довго ще доведеться їхати лісом і як далеко до Блакитної річки?»

Блакитна річка протікала через Дагонатбург, повз замок Тейурі, що належав його батькові і де виріс Ті-урі. Витоки її були десь у Великих горах. І бігла вона спершу на схід, потім повертала на північ — уздовж Блакитного лісу, затим, вигинаючись на південний схід, перетинала Дагонатбург і повертала на південь, прямуючи вздовж східного кордону королівства. Подейкували, що Перша Велика Дорога частково проходить уздовж Великих гір, та він не знав, де те джерело, з якого бере свій початок річка. Великою Дорогою від Дагонатбурга до Західних гір можна дістатися днів за вісім, а то й за десять. Тіурі там не бував, але чував про це від мандрівників та лицарів. Утім, йому знадобиться, звісно, більше часу, аніж він гадав, бо щойно він був у передгір’ї.

Мандрівка мала бути далекою, і лист був вельми важливий, і небагато часу було втрачено, як казав Чорний Лицар, проте сам він, вірогідно, їхав би головною дорогою і був би озброєний. Подорож лісом видалася для Тіурі нелегкою: він мусив бути обережним, щоб не заблукати; до того ж дорога місцями була важкопрохідною, тому рухатись доводилося дуже повільно. Зранку юнак поласував останньою скибкою хліба, подарованого Дурником, і тепер харчувався тим, що знаходив: ягодами та морквою. Без зброї дичини не вполювати, а ставити сильця нема коли. Тіурі вкоротив плаща, відірвавши знизу смужку, бо раз-по-раз доводилося спішуватись та вести коня за повід. За весь день він нікого не зустрів, ліс здавався диким та безлюдним.

Утім, на четвертий день подорожі все змінилося!

Тіурі почув за спиною тріск гілля та голоси. Хлопець якомога вправніше заховався й став чекати. Голоси віддалялися, але трохи згодом віддалік Тіурі запримітив одягненого в сіре юнака, який ішов лісом, ведучи за собою коня. Час від часу він зупинявся придивляючись, але не помітив ані Тіурі, ані його коня. Невдовзі він зник з очей, і тільки почувся його голос:

— Де всі поділися?

— Прочісують північний напрямок, — відповів інший голос. — А ти щось бачив?

— Нічого. І слідів начебто не видно, хоча напевно сказати не можна: ліс занадто дикий. Тут і за тиждень нікого не знайдеш, але ж він має бути десь неподалік.

— Я бачу лише дерева, дерева, дерева, — бурчав хтось. — Терен та плющ заважають рухатися швидше! Чудове місце, одначе. Для того, хто не хоче, аби його знайшли...

Голоси звучали дедалі тихіше й нерозбірливіше.

Вдалині чітко пролунав сигнал мисливського ріжка.

— Ходи зі мною! — гукнув хтось. І враз все стихло. Тіурі поклав руку на шию коню й прошепотів:

— Хто вони? Мисливці? А на кого полюють?

Кінь слухав, нашорошивши вуха, і хлопець відчував, що той його розуміє і має власну думку про людей, що блукають лісом.

«Якщо я буду дуже обережним, мене не помітять», — сподівався Тіурі. Він зітхнув. «Невже відтепер доведеться весь час переховуватися, остерігаючись ворогів?» Юнак рушив далі, подвоївши пильність, але більше нікого не зустрів. Щоправда, кілька разів до нього долинали звуки ріжка.

У лицаря Фартумара теж був ріг, славетний ріг. Багато років тому він скликав ним воїнів, коли вороги зі сходу вторглися до королівства. Тіурі, який був його зброєносцем, затамувавши подих, слухав оповіді про ті славні пригоди. Нині пригода трапилася з ним самим.

«Може, колись, — мріяв він, — мій зброєносець, зачаївши подих, слухатиме мої оповідки. Якщо, звісно, я виберуся звідси живим. І стану лицарем.»

Опівдні ліс знову перемінив свій характер: порідшав, дерева стали вищими, прямішими й тоншими. Тіурі міг тепер бачити досить далеко. Ліс видавався просторою залою з багатьма сяючими колонами й підлогою, встеленою зеленим оксамитовим мохом. Їхати стало легко, проте і його будь-хто міг угледіти здалека. Думати про це було неприємно, надто після того, як вдалині знову засурмив ріг.

Незабаром Тіурі дістався неглибокої балки. На дні її протікав струмок, яких у цьому лісі було чимало, й росли низенькі кущики, обсипані жовтим цвітом. Тіурі спустився схилом, вирішивши відпочити тут до вечора. А в темряві він продовжив би свій шлях — йому здавалося, що так безпечніше.

Юнак заснув під кущем, що нависав над ним, а коли прокинувся, було зовсім темно. Він навпомацки підповз до струмка, нахилився, щоб попити, і тут побачив у воді щось дивне: перед ним погойдувалася й світилася маленька цяточка. Він вирішив, що це світляк, мимоволі простягнув руку і схопив його, відчувши в долоні щось тверде й гладеньке. Як же він здивувався, коли зрозумів, що це перстень Чорного Лицаря, який висів на шворці в нього на шиї. Тіурі уважно оглянув його. Камінь, вправлений у перстень, світився в темряві! Світло було слабке, немов від далекої зірки, зате дуже чітке. Здавалося, що це останній привіт від Лицаря з Білим Щитом, нагадування про дану йому присягу. На очі Тіурі набігли сльози, хлопець розв’язав шворку й одягнув персня на палець.

«Він захистить та поведе мене, — думав юнак. — І я дотримаю присяги, хоч би як важко це було!»

Тієї ночі Тіурі пройшов довгий шлях, не боячись ані темряви, ані загадкових звуків. Іноді поміж дерев зблискувала світла зірка, немов сестра каменя в персні. Він їхав усю ніч, допоки не стало сіріти, і вже на світанку зі щебетом птахів, коли вже зовсім розвиднілося, зупинився.

Після короткого перепочинку хлопець пошукав, чим би поживитись, і рушив далі. Люди дорогою не траплялися, проте й