Тонке Драгт - Лист до короля

class="p1">Він озирнувся. Нічні страхи виявилися даремними: нікого не було видно.

Невдовзі Тіурі знову сидів у сідлі, смакуючи останньою скибкою хліба з яблуком. Він під’їхав ближче до дороги — у цей вранішній час (імовірно, трохи по сьомій) ще безлюдної; проте юнак не виїхав на неї, а рухався лісом, як і напередодні.

Рухався він доволі швидко — дерева тут росли рідше, а підліску було мало, — мчав уперед, нікого не зустрічаючи й не помічаючи нічого підозрілого. Втома минула, він почувався бадьоріше. Погода була чудова, сонячні промені просвічували крізь гілля дерев і мерехтіли на листі золотавими вогниками. Шлях до королівства Унавена видавався вже не таким далеким і небезпечним.

Побачивши кущі порічки, Тіурі зупинився, щоб назбирати якомога більше ягід. Раптом він почув знайомі звуки: цокіт копит — і сховався за кущами, спостерігаючи за дорогою. Уся його бадьорість щезла, щойно він побачив, хто проїхав: двоє Червоних Вершників!

Вони промчали по дорозі на захід, не роззираючись навколо. Тіурі залишався у своїй схованці, доки цокання копит не завмерло вдалині; тоді підкрався до дороги й уважно роззирнувся на обидва боки. Нікого більше не видно, а небезпека ж була поруч. Яке щастя, що він поїхав лісом!

Тіурі знову скочив на коня. «Триматимуся подалі від дороги, — міркував він. — Якби ті двоє поглянули сюди — вони побачили б мене чи принаймні мої сліди. Треба взяти південніше й надалі їхати лісом».

Так він і вчинив, та скоро зрозумів, що триматися обраного напрямку непросто.

Опівдні юнак опинився біля вузенької стежини і, трохи повагавшись, поїхав нею. Згодом він з’їв останнє яблуко. Ягоди на той час закінчилися, жодних запасів у нього не лишилося, та, попри відчуття голоду, він не хотів витрачати час на пошуки їжі. Стежина розгалужувалася, і він зупинився, вирішуючи — чи їхати прямо, чи звернути ліворуч.

— Гей! Добрий коню та вправний вершнику! — вигукнув хтось позад нього. — Куди їдете? Не прямо, не прямо, але цією дорогою!

Тіурі здригнувся й озирнувся. Позад нього стояв чолов’яга, який неначе щойно виліз з-за кущів. Він підійшов ближче й повторив:

— Не прямо, незнайомцю, не прямо, вершнику та мандрівнику, але цією дорогою, до мого дому! Ви приїхали до мене, прекрасний чорний конику та незнайомий вершнику?

Що за чудернацьке створіння — міцний, приземкуватий чоловік із розкуйовдженим темним волоссям і короткою кучерявою бородою, у ношених червоно-бурих штанях і сірій кожушині. Він стояв прямо, заклавши руки за спину, і ворушив пальцями босих ніг.

— Чому не вітаєшся зі мною, чужинцю на прекрасному вороному коні? Чому не бажаєш мені доброго дня, вершнику й мандрівнику? Чому не кажеш мені «добридень»? Я Дурник з Лісової Хижі. — Він підійшов ближче і погладив коня. — Твій кінь привітався зі мною, а ти, незнайомий вершнику, — ні. Чому? Можеш звати мене Дурником з Лісової Хижі; мене всі так кличуть, але мати називає Маріусом.

— О, добридень! — привітався Тіурі, натягуючи повіддя.

— Ні, зажди, — закричав бородань, зачекай, не їдь, поговори зі мною, незнайомцю, завітай, мандрівнику, до моєї хижі.

Тіурі подивився в його круглі блакитні дитячі очі. Той мав розчарований, але геть не загрозливий вигляд.

— Про що з тобою поговорити? — спитав юнак.

— Поговорити. Розкажи, звідки ти, куди їдеш і хто ти такий. Я Дурник з Лісової Хижі, так мене називають дроворуби й вуглярі, і мій батько та брати теж називають мене так, але мати називає мене Маріусом.

Узявшись за вуздечку, він благально дивився на Тіурі.

— Шановний Маріусе, — сказав Тіурі, — доброго дня я тобі побажав, проте залишитися й поговорити з тобою не можу, бо поспішаю й мушу їхати далі.

— Чому ти поспішаєш? Чому? Можеш звати мене Дурником, мені все одно. Я ніколи не поспішаю. І дерева не поспішають, коли вони ростуть. Деякі тварини, щоправда, поспішають, але вони ніколи не йдуть далеко, окрім птахів, які відлітають на зиму. Чому ти поспішаєш і для чого тобі їхати далі? Ходімо до мене додому. І тоді я скажу батькові й матері, що ти прийшов до мене, що ти прийшов поговорити зі мною.

— Іншим разом, — тихо пообіцяв Тіурі, знову торкнувши повіддя. — Зараз я не можу з тобою поговорити, я направду мушу їхати далі.

— Далі, далі, далі й іще далі?

— Так.

— Куди? Куди ти поспішаєш, незнайомий вершнику на красивому чорному коні, вершнику в чудернацькому одязі?

Тіурі відчув, що терпець йому уривається.

— Я не маю часу, — сказав він, — відпусти мене.

— Куди, куди? — вкотре голосно запитав Дурник.

— Далеко.

— За сонцем? За прекрасним біло-жовтогарячо-зо-лотим сонцем?

— Саме так, за сонцем.

«Чому цей Дурник так голосно розмовляє? Раптом хтось із Червоних Вершників почує його.»

— Нікого тут немає, — немовби прочитав його думки Дурник, — мати дома пряде, а батько з братами незабаром повернуться. Вони рубають дерева там, у долині, — чоловік показав на схід. — Сюди ніхто не прийде, і зовсім ніколи ніхто не приходить до лісової хижі Дурника. Ні, приходять інколи, але до мене — ніколи, — він сумно подивився на Тіурі.

Юнакові стало шкода його.

— Якби я мав час, то з радістю завітав би до тебе, але мені треба їхати.

— За сонцем?

— Я вже й так довго розмовляю з тобою.

— Не довго, — відказав Дурник, чухаючи потилицю, — не довго, незнайомий мандрівнику. За сонцем! Я теж хотів би коли-небудь піти за сонцем, але батько розповідав, що воно сідає дуже далеко, і матінка журитиметься, якщо я піду. Ти повернешся до мене і розкажеш, де сідає сонце? Чи воно сідає не там, де воно живе, сонце? Ти повернешся?

— Так, — заспокоїв його Тіурі, — повернуся і все розповім.

— Усе! — радісно вигукнув Дурник, — Усе! Усе! І завітаєш до моєї хижі!

— Тс-с! — прошепотів хлопець.

— Ти боїшся лісу, незнайомий мандрівнику? Ліс не робить зла, і лисиці, і птахи теж. І я також.

— Існують інші речі, — тихо відповів Тіурі.

— Тс-с, — повторив Дурник, — що тоді? Істоти, що підкрадаються? Змії, що сичать? Хто шукає тебе, незнайомцю?

— А ти бачив когось? — стурбовано запитав Тіурі.

— Та нікого, — мовив Дурник, запускаючи руку у своє сплутане волосся та нахмуривши лоба, — я чуяв когось, хто підкрадався та вбивав. Але вони не тут.