Тонке Драгт - Лист до короля

відгриз ще кусень і відчув, що пити хоче більше, аніж їсти. Тримаючи вороного за повід, він запропонував:

— Ходімо, пошукаємо воду — джерельце чи струмок.

Певний час вони так і йшли лісом: Тіурі попереду, а кінь за ним, та згодом помінялися місцями — і кінь повів Тіурі. Саме так вони підійшли до вузенького струмочка, що дзюркотів поміж високої папороті. Хлопець ліг на землю, щоб напитися. Потім підвівся і звернувся до коня:

— Ти — диво! Ти з породи коней, якими за давніх часів володіли славетні лицарі. Таких оспівують менестрелі. Ти все розумієш, ти розумний, як людина. Ти привів мене до води, дякую тобі!

Тіурі знову витягнув хліб із торби й відкусив шматок, та цього разу поділився з конем. Решту розділив на дві частини й поклав до торби. «Половину на вечір, половину на ранок, — подумав він. — А потім самому доведеться подбати про їжу».

Тіурі витяг з торбини шкіряний згорток і обережно розгорнув. Там лежали кремінці.

— Вони нам ще знадобляться, — пробурмотів хлопець, ретельно складаючи й ховаючи кремінці. — І скребло теж, — звернувся він до коня. — Не знаю, як тебе звати. Називатиму Вірним Помічником або Добрим Кавалером. Я радий, що ми стали друзями, намагатимуся бути гідним твого хазяїна.

Хлопець приліг на землю і став думати про Чорного Лицаря з Білим Щитом. «Яким було його справжнє ім’я? Навіщо він приїхав до королівства Дагоната? Про що йдеться в листі?» Тіурі крізь сорочку намацав листа. У жодному разі не можна його загубити. Потім подумав про шлях, який доведеться подолати: лісом, уздовж берега Блакитної річки, а там горами — на захід. Пора їхати. Але не Великою Дорогою — там його одразу помітять. Краще лісом, уздовж дороги, аби не заблукати.

Тіурі трохи відпочив і підвівся. Хліб і вода підкріпили його сили, хоча він залюбки перехопив би ще чогось. Довго їхав він уздовж дороги, злізаючи з коня і долаючи пішки ті місця, де важко було проїхати. Іноді він наближався до дороги, і йому дуже кортіло виїхати на неї: «Так було б значно швидше!» Одначе виїздити на Велику Дорогу було не варто, адже нею прямували вершники, а також лісоруби із сокирами. Вони нічим не загрожували, але якби побачили Тіурі, то могли б розповісти про нього ворогам.

Пополудні він натрапив на яблуньку-дичку. Більшість яблук на ній, на жаль, були зеленими, та він усе-таки зірвав декілька: трійко кинув до торби, одного з’їв, хоча воно було тверде та кисле.

Коли сонце скотилося до верхів’їв дерев, юнак від’їхав подалі від дороги, шукаючи місце для ночівлі.

На невеличкій, зарослій травою галявині Тіурі припнув коня до дерева, зняв вуздечку, розсідлав його і обтер своїм обторганим плащем. Потім повечеряв хлібом з яблуком. Тим часом стало прохолодно. Хлопець простелив кінську попону, ліг, загорнувся в неї і, глянувши на коня, пробурмотів:

— Добраніч. Збуди мене в разі чого.

Він заплющив очі, стомлений довгим, виснажливим днем, й одразу заснув.

2. Дурник з Лісової Хижі

Тіурі міцно спав, та, раптово прокинувшись серед ночі, ніяк не міг збагнути, де він. Було темно й тихо. Хлопець лежав горілиць з розплющеними очима, але нічого не міг розрізнити. Від глибокої тиші й безпросвітної темряви перехоплювало дух, він боявся навіть поворухнутися... холодний піт пройняв його.

Незрозумілий шум ще дужче налякав юнака, проте хлопець опанував себе. Страх не покинув його, утім не паралізував волю. Шум виявився безневинним: він враз усвідомив — це форкнув кінь.

Тіурі глибоко зітхнув. Добре, що поруч жива істота. Але чому він прокинувся? Чи не через те, що за ним хтось стежить?

«Дурниці, — подумав хлопець, — у такій темряві ніхто мене не побачить».

Він заплющив очі та одразу розплющив їх знову, хоча від цього мало що змінилося. Потім поклав руку на груди й намацав листа. Раптом Тіурі стривожився, що доручення виконати неможливо. Чорний Лицар з Білим Щитом був убитий Червоними Вершниками. Що міг вдіяти він, молодий та недосвідчений, якщо навіть такого відважного лицаря було переможено? Кінь знову форкнув. Тіурі хотів поговорити з ним, але боявся, що хтось може почути їхню розмову. Юнак глянув на небо і побачив зірку. Вона була малесенька, але дарувала світло. і надію. Хлопцеві було лячно, однак мужність повернулася до нього. Очі призвичаїлися до темряви, стало видно обриси гілок і листя на тлі неба, світлий стовбур дерева.

Тіурі спробував думати про щось інше, окрім свого доручення та ворогів: про друзів, батьків. Про короля Дагоната та про свято, що тривало в місті. Як усе там відбулося? Невже як завжди? Але ж цього разу один з майбутніх лицарів залишив церкву, а такого не траплялося ще ніколи. Чи звернувся власник коня до судді, аби повідомити про крадіжку? Чи передав той хлопчина-дроворуб вісточку батькам? А друзі, з якими Тіурі був у церкві, чи розчули вони прохання незнайомця? Мабуть, ні. Арман бачив, як він крадькома вислизнув з церкви, але нічого не сказав.

Юнак немовби заново переживав ці хвилини: шкрябання по шибці, шепіт з присвистом. Якби не все те, що сталося з ним, він би вже був лицарем! «Неймовірно, — думав Тіурі, — я тут, і я не лицар. А доручення, що дали мені, не кожному досвідченому лицареві до снаги.»

Він зітхнув. «Ти ще молодий і не вчинив нічого, що прославило б тебе, — сказав незнайомець, — та все-таки я знаю, що можу тобі довіритися».

Думки втрачали чіткість, плуталися, перестрибуючи одна одну, невпинно обертаючись навколо нещодавніх подій. Тіурі втомився, однак боявся поворухнутися чи заснути, щоб його не заскочили зненацька.

«Треба все-таки поспати, — міркував він. — Завтра на мене чекає далека дорога». Але заснути не виходило. Раніше він не раз ночував у лісі, що біля батьківського замку в Тейурі. Але там ліс був мирним, лагідним, у ньому не було ворогів, яких слід остерігатися.

Тіурі обережно перевернувся, вкотре заплющив очі і нарешті заснув важким сном, сповненим плутаних марень.

Коли юнак прокинувся, світило сонце, дерева наповнилися щебетанням птахів. Він позіхнув, потягнувся, проте відчував себе втомленим, тіло заклякло, волосся змокріло від роси. А вороний, навпаки, був свіжим та відпочилим на вигляд і весело дивився на нього.

— Доброго ранку, — привітався Тіурі. — Тож їдьмо далі? Не скажу, щоб я аж так хотів продовжувати нашу подорож. Та на світанку, мушу тобі сказати, усе має якийсь інший вигляд.