Тонке Драгт - Лист до короля

прошу тебе. Не хочеш — примусити не можу, але буду страшенно вдячний, якщо ти це зробиш для мене. Я направду не злодій!

— Гм, — хлопчина спохмурнів, — і що маю передати? Хоча, взагалі-то, я не зовсім певен, що хочу тобі допомогти. Ще не знаю.

— Біжи до Дагонатбурга, знайди там лицаря Тіурі Хороброго і перекажи йому, що нічого лихого з його сином не сталося, але він поки що повернутися не може. Додай, що син живий та здоровий, і скажи, що не треба його шукати.

— А чого б тобі самому не піти? — спитав хлопець. -Місто ге-ен як далеко, а в мене роботи хтозна-скільки.

— Я ніяк не можу. За мною женуться, ти ж сам знаєш. Будь ласка, допоможи, зроби це просто зараз!

— Кажеш, лицар Тіурі Хоробрий? Такий високоповажний пан? Він просто мене не слухатиме!

— Він вислухає тебе, бо ти ж принесеш йому звістку про сина. Можеш піти й до. до моєї. до його дружини і розповісти все це їй. Стривай-но, — перебив Тіурі самого себе, — може, в тебе мотузка є?

— Авжеж, — кивнув хлопчина і простягнув йому обривок мотузки.

Тіурі зняв пояс, підперезався мотузкою, а свій віддав хлопцеві. Це був дуже гарний пояс: мати сама вишила його, а золоту пряжку батько придбав у найкращого ювеліра.

— Ось, передай це лицареві Тіурі чи його дружині — і вони зрозуміють, що тебе послав я. А пряжку можеш забрати собі як винагороду.

Хлопчина трохи повагався, але пояс нарешті взяв.

— То що сказати там треба? — запитав він.

Тіурі повторив.

— Не забудь лише нічого і йди просто зараз! І ще прохання: не кажи нікому, що бачив мене!

— Тільки лицареві Тіурі, — усміхнувся той.

— Отже, зробиш?

— Гаразд, — кивнув хлопець, акуратно згортаючи пояс.

— Обіцяй, що не забудеш.

— Аби я був лицарем, — знову засміявся той, — я присягнув би честю.

— Дякую! — мовив Тіурі серйозно.

Хлопець проникливо глянув на нього.

— Я піду в місто просто зараз і нікому не скажу, що бачив тебе. Я вірю, що ти не злодій, хоча й геть не розумію, що з тобою трапилося.

— Дякую, — повторив Тіурі.

Хлопчина ніяково всміхнувся і рушив у бік міста.

«Із цим впорався, — думав Тіурі, йдучи далі. — Я певен, що він дотримає обіцянки. Отже, тепер зі спокійним серцем можна братися до свого завдання».

Тіурі дістався витоптаної копитами галявини й почав обережно наближатися до місця, де лежав Чорний Лицар. Раптом почулися голоси, і Тіурі здалося, що він розрізняє голос трактирника, хоча доносилося лише: «Ой! Ой! Убивство!» Він підійшов до вороного коня, усе ще прив’язаного до дерева, вмить відв’язав його і скочив у сідло. Щойно Тіурі опинився в сідлі, як кінь став дибки.

— Тихо, тихо, — зашепотів йому юнак, — заспокойся. Я маю виконати доручення твого хазяїна.

Кінь закинув голову і заіржав. Тіурі насилу втримався в сідлі та врешті вгамував коня.

І тут почулися крики:

— Там хтось є!

Тіурі стис коліньми боки коня, ляснув його по шиї й прошипів:

— Вперед!

Кінь скорився і стрілою помчав лісом, перестрибуючи через одні кущі, продираючись через інші, збиваючи листя й ламаючи гілля. Тіурі насилу тримався в сідлі. Та йому вчувався якийсь галас за спиною. У будь-якому разі це лихе місце полишити треба було якнайшвидше.

Кінь був прудким та гарячим, гідним Чорного Лицаря. Він неначе відчув останню волю свого хазяїна: підкоритися Тіурі й нести його якомога швидше на захід, до королівства Унавена. Принаймні Тіурі сподівався, що мчать вони саме на захід; він ще не встиг визначити напрямок, похапцем продираючись крізь густий ліс.

Так вони мчали, доки не вилетіли на пряму широку дорогу. Тут Тіурі зупинився, щоб огледітися та вирішити, куди їхати далі. Йому пощастило: за сонцем можна було зрозуміти, що дорога йде зі сходу на захід. «Певно, це — Перша Велика Дорога», — подумав він.

З королівства Дагоната до королівства Унавена можна було дістатися двома шляхами: Першою Великою Дорогою, що частково проходила через ліс, і Третьою Великою Дорогою, яка пролягала з південного боку лісу вздовж кордону. Була ще й Друга Велика Дорога, але частина її останніми роками стала непрохідною і заросла Диким лісом. Колись рух на всіх трьох шляхах був доволі жвавим — багато люду їздило з королівства до королівства. З часом зв’язок між королівствами ослаб і одна з доріг занепала. Проте подейкували, що віднедавна дедалі більше мандрівників проїздили південним шляхом з королівства Унавена до королівства Дагоната. Серед них зустрічалися й лицарі; Чорний Лицар з Білим Щитом, імовірно, й був одним із них.

Тіурі знов роззирнувся навколо — нікого. Він подумав, що не так уже й небезпечно їхати дорогою, до того ж швидше й простіше, аніж продиратися лісом. Так розпочав він свій шлях на захід.

Кінь мчав швидко й немовби зовсім не втомлювався. Та Тіурі з прикрістю відчув, що сам насилу тримається в сідлі. Стукіт копит болісно відлунював у голові, очі застилало — і він бачив усе навколо наче в тумані. Наостанок Тіурі стало так зле, що він злякався, що впаде з коня. Юнак натягнув повід, звернув до лісу й зіслизнув з сідла на землю. Йому здавалося, що верхівки дерев хитаються й набувають чудернацьких форм, а туман стає ще густішим. Тіурі ліг долілиць і ткнувся обличчям у холодну траву.

З часом йому ставало дедалі ліпше. І раптом він усвідомив, що страшенно голодний і хоче пити. Тут юнак згадав, що не їв і не пив уже більше доби, з учорашнього ранку. Він сів і озирнувся. Треба поїсти, аби відновити сили. Та де ж узяти ту їжу? Пошукати ягід чи корінців? Тіурі глянув на коня, який спокійно ласував травою неподалік. Погляд впав на торбу, приторочену до сідла. Може, там знайдеться щось? Він підвівся й розв’язав її. Кінь зацікавлено підняв голову, але з місця не рушив. У торбі було небагато: два кусні черствого хліба, щось загорнуте в шкіру і скребло для коня. Тіурі зрадів хлібові і почав його гризти. Кінь дивився на нього, наче очікував, що і його почастують.

— Хліб, звісно, призначався для тебе, — зізнався Тіу-рі, — та гадаю, ти не заперечуватимеш, якщо я його з’їм. Я не їм трави, як ти.

Йому здалося, що кінь дивиться на нього з розумінням. Хлопець