Борис Джонсон - Омріяний Рим

у ній говорять 147 мовами, індуси на ножах із магометанами тощо — Британія просто не може допустити втрати перлини своєї імперської корони. «Це було б злочином проти цивілізації».

Можливо, у майбутньому, у далекому прийдешньому, ми передамо світло прогресу й цивілізації тим, кого самі цивілізували в Індії. Проте наразі можна сміливо казати, що доки людська природа докорінно не зміниться, доки з лиця землі не зникнуть расові й релігійні чвари, покинути цей смолоскип — означатиме приректи світ на загибель.

Щоправда, мушу визнати, що граф Кромер частково мав слушність у цьому пророцтві. Народження сучасної Індії, що сталося за сорок років після його застереження, не обійшлося без крові, а напруження між Індією й Пакистаном і досі сприймається як одна з найбільших потенційних загроз миру в світі.

Аналізуючи майбутні проблеми постбританської Індії, похмурий, орденоносний і старий граф Кромер доходить глибокодумного висновку, який я хотів би висвітлити докладніше й покласти в основу цієї книжки.

Британці любили похизуватися претензіями на римський спадок, і граф Кромер не є винятком. Він визначає схожість у тому, як були сформовані всі імперії: молоді шибайголови рушають на чужину в гонитві за славою, а еліта метрополії сприймає новини про їхні завоювання із певним збентеженням. Воррен Гастінгс[42] мав своїх взірців до наслідування в стародавньому Римі, а ті люди, окрім усього, мали й противників. Як і британці, не всі римляни погоджувалися з тим, що чинить їхня держава.

Окремі представники аристократії активно виступали проти завоювання нових територій, вважаючи, що такі загарбання погано впливають на душу, а постійне розширення володінь зрештою призведе до поширення антиримських настроїв і діянь, що, своєю чергою, послабить їхню цивілізацію.

Старший Катон постійно нарікав на втрату чеснот старої республіки, за що дістав прізвисько «малий римлянин», за аналогією з яким у нас виник вираз «малоанглієць»[43]. Так само й антиімперіаліст Джон Аткінсон Гобсон 1902 року видав блискучу тираду проти імперії, на яку Кромерова робота є своєрідною відповіддю:

Наслідуючи приклад Данії чи Швейцарії, держава може розумно підійти до сільського господарства, розвинути гнучку систему народної освіти, як технічної, так і загальної, застосувати найновіші відкриття науки у виробництві, у такий спосіб забезпечивши комфорт і прогрес для населення, що живе на строго обмеженій території. Або ж, як Велика Британія, вона може занедбати сільське господарство, припинивши обробляти землю й перенісши своє населення до міст, відстати від інших держав у плані освіти й здатності адаптувати до неї провідні наукові відкриття, аби мати змогу розтринькувати свої матеріальні й військові ресурси на просування слабких ринків і вкладення ненадійних інвестицій у віддалені закутки землі, додаючи до своєї імперії мільйони квадратних миль і мільйони душ населення, що вперто не піддається асиміляції.

От що сказав Гобсон на початку минулого століття. Приблизно такі самі роздуми наявні й у працях римських авторів на кшталт Флора, який писав у часи Адріана й Траяна. Він каже, що, можливо, Риму ліпше було би вдовольнитися провінціями Сицилія й Африка, аніж розростатися до таких масштабів, щоб потім розвалитися від власної ваги.

Усі ці моменти, як каже граф Кромер, є точками порівняння між британцями й римлянами — націями, яких об’єднує схильність до роздумів про мораль, до певної практичності, військових якостей та здатності «проявляти найкращі риси характеру в критичні часи».

Проте між британським і римським імперіалізмом є одна величезна відмінність, яка спонукає графа Кромера до найпохмуріших висновків. Він каже, що проблемою для нас, британців, є брак уміння асимілювати завойовані території так, як римляни. Це було вершиною геніальності їхньої імперської техніки. Римляни «або ж насильно романізували народи, які спершу були їхніми підданцями, але зрештою стали правителями, або ж дозволяли їм добровільно прийняти романізацію».

А ми що? Наша біда в тому, за словами друзяки Кромера, що ми дещо чванькуваті. «Наше суспільство закрите, — пише граф, — а у своїх суспільних звичаях ми, порівняно з усіма прикладами латинських народів, показуємо себе надміру винятковими. Самі ці характеристики створюють бар’єри між британцями й освіченими верствами колонізованих народів».

Граф Кромер чесно визнає проблему, про яку мало хто говорив за останні п’ятдесят років. Простіше кажучи, ця проблема частково полягає в тому, що ми сноби й расисти, за його словами, через що між британцями та їхніми іноземними підданцями не відбулося «злиття».

Однак є й глибша проблема, з якою римляни стикнулися аж наприкінці існування імперії. Протягом багатьох століть Рим завойовував племена, чиї релігії не створювали жодних перешкод для асиміляції. Римляни були хоч і підступні, зате дружні. Як ми ще побачимо, вони радо переймали собі нових богів та легко поєднували місцевих і римських божеств. Так Луг[44] став Меркурієм, сирійського бога Бела перетворили на Юпітера Белоса тощо.

Проте зіткнувшись із двома войовничими та чіпкими вірами — християнством, а також ісламом як його відгалуженням, — римляни досягли межі, за якою асиміляція була неможлива.

Не могло бути й місця компромісу, жодної можливості мирно співіснувати цим релігіям, кожна з яких наполягала на винятковій істинності свого вчення. Урешті сам Рим захопило християнство, а більшість його імперії — головно її північноафриканська житниця та східне Середземномор’я — зрештою прийняла іслам.

Коли британці прийшли завойовувати Індію та інші регіони Азії, старий-добрий римський підхід — асиміляція та щасливі змішані шлюби — уже не діяв. Певно, єдиною суттєвою й найважливішою розбіжністю між Римською та Британською імперіями є дар громадянства, яке 212 року н. е. стало універсальним у всьому римському світі. А британцям така радість навіть не снилася.

У римському світі кожна людина була потенційним громадянином Риму. А британці вважали своїх підданців надто дивакуватими й надміру численними.

Підхід британців був комуналістський, себто вони визнавали непереборні бар’єри між релігійними групами й дозволяли їм жити за своїми укладами та ієрархіями. Щоправда, особливо радикальні практики вони таки забороняли, але не тому, що хотіли встановити свою владу над релігією. Просто їм здавалося, що примушувати вдову до самоспалення — це вже трохи занадто.

А от у римлян усе було інакше. Забороняючи галльським жерцям офірувати людей, вони керувалися зовсім не моральними принципами. Їм просто не хотілося, щоб хтось інший мав владу над життям і смертю.

Як змушений визнати граф Кромер, асиміляція та створення універсального відчуття «римськості» успішно давалися римлянам, а от британцям не поталанило створити через расизм, релігію й культурні упередження з обох боків нічого бодай віддалено схожого на відчуття «британськості» — ані за кордоном, ані навіть удома. Тому сьогодні