Борис Джонсон - Омріяний Рим

href="ch2.xhtml#id31">[39] поступилися диктатурі Наполеона, що, як ми вже переконались, у своїй риториці й іконографії явно посилався на римську революцію.

То до чого взагалі тут Америка? Ніхто ж не каже, що її конституцію хтось скасовував чи що її президент стоїть за крок від запровадження диктаторського режиму. Річ у тім, що в певний час у її державному ладі мав місце цей характерний римський перехід. Батьки-засновники США черпали натхнення саме з троїстої конституції Римської республіки, створивши Сенат, Палату представників і виконавчу гілку влади. Така система є відлунням римської, яка включала в себе монархічний (консули), аристократичний (сенат) і народний (народні збори) елементи. В американській політичній аналітиці побутує популярне твердження, ніби ідеали батьків-засновників перебувають під загрозою.

Розумники полюбляють нарікати, мовляв, «республіка стала імперією», і ці слова вже мали б увійти в підзаголовки усіляких лиховісних договорів. Ясна річ, американці не мають і приблизно таких імперських апетитів, як римляни. В американській політичній думці міцно закріпилася традиція ізоляціонізму.

Не має Америка й половини того всесвітнього панування, що було в Риму. Упродовж багатьох віків на Римську імперію припадала більша частина світового ВВП. А Сполучені Штати виробляють близько 25 відсотків, і ця частка стабільно зменшується, бо на американців лягли всі клопоти та витрати, що йдуть укупі зі статусом жандарма світу. Нам слід пожаліти цю наддержаву, що безнадійно загрузла в Іраку. Невже я єдиний, кого це наштовхує на страшну думку про те, що 2000 років тому найперша потуга на землі зазнала одну зі своїх найтяжчих і найганебніших поразок саме в Месопотамії?

Над американським орлом нависла небезпека приниження в тих самих пісках, де 53 року до н. е. Красс втратив багато людей (20 000 убитих, 10 000 полонених), а ще — орлів сімох легіонів.

Римська імперія засвоїла з цієї поразки науку, відновилась і простояла ще кілька століть. Та чи до снаги це Америці?

Утім, ніхто не милувався собою в далекому римському дзеркалі більше за британців. Британськими імперіалістами просто-таки заволоділа одержимість знайти в історії Римської імперії відголоски, які виправдали б їхню поведінку й діяння.

Щоправда, орлів британці ніколи не любили (бо ті аж надто французькі), тому за імперський символ узяли собі лева. Мушу сказати, що римські імперіалісти зовсім не цуралися цієї здоровенної кицьки, адже, закінчивши своє солодко-нудотне порівняння названих синів Августа з птахами Юпітера, Горацій вдається до нового — цього разу з левом, який готується поласувати трепетною сарною.

Навіть якщо левів і не асоціювали з Юпітером, вони таки були вдалими символами панування. Це ж бо леви жерли варварів у амфітеатрах стародавнього Риму, а в сучасній Британії їх можна знайти не лише на Трафальгарській площі, а й біля ніг Британії, чий образ ми явно запозичили в римлян[40].

От тільки спочатку та Британія була символом не британської могутності, а британського приниження. Уперше вона з’являється на рельєфі приблизно 60 року н. е. в місті Афродисія, що на території сучасної Туреччини. На голові в неї шолом, груди оголені, а по обличчю видно, що їй не дуже весело. Рельєф вирізьбили з метою відзначити завоювання Британії Клавдієм 43 року н. е., тож головне послання цього зображення полягає в тому, що Клавдій як слід надер дупу цій жіночці.

Вона кричить і тягнеться до нас, а римлянин-завойовник тримає її за волосся. Далі вона з’являється на монетах Адріана. Цього разу вже сидить зі списом, проте й досі доволі насуплена.

Бадьорішого вигляду вона набуває на монеті Антонія Пія (138—161 рр. н. е.), що цілком очікувано, адже на той час Британія вже стала романізованою провінцією. Потому вона зникає на довгих 1000 років. Нове життя їй дав Карл II 1665 року, коли вона з’явилася на монеті в півпенні, а 1667 року моделлю їй послугувала Френсіс Стюарт — герцогиня Річмонд і коханка короля.

У середині XVIII ст. народ уже співав «Прав, Британіє, морями!», а XIX ст. відбулася докорінна переміна: символ поневолення обернувся символом світового домінування. Британія правила морями, а самі британці охоче присвоювали римські історичні хроніки, добачаючи в них натяки на своє майбуття.

1847 року хтось погромив дім і скоїв напад на одного хитрого португальського торговця-єврея на ім’я Дон Девід Пасіфіко, який на той час мешкав у Афінах ось уже протягом кількох років. Він звернувся до грецького уряду, вимагаючи компенсації, а отримавши відмову, пішов до британського уряду, посилаючись на те, що народився на Гібралтарі, отже є громадянином Британії.

Лорда Пальмерстона, тогочасного міністра закордонних справ, страшенно розлютила справа Пасіфіко. Відрядивши до Греції Королівський флот, він заблокував грецькі порти на два роки, доки Дону Пасіфіко нарешті не виплатили компенсацію. Це був показний крок, що пояснювався суто римською доктриною громадянства.

Бути громадянином Римської імперії — це вам не абищо. Таке громадянство надавало права. Наприклад, вас не можна було шмагати батогами. Коли апостола Павла от-от мають відбатожити в Єрусалимі, він повертається до центуріона й розігрує свій козир:

— Я громадянин Риму, — мовить він.

Центуріон іде до свого начальника й каже:

— Е-е-е, сержанте, той чувак каже, що він громадянин Риму.

Начальник підходить до Павла й питає:

— Це правда? Ти римлянин?

На що Павло відповідає:

— Так.

І все, цього досить. Покарання скасовують.

Ось який жах наганяла сама лише назва Риму. Павло був євреєм із Тарсу, однак мав римське громадянство. Так само й Пальмерстон мав на меті показати всім, що Британія — це новий Рим і що хай яким далеким він є — як то португальський єврей Дон Пасіфіко з Греції, — громадянин Британії лишається громадянином Британії й заслуговує на захист британських канонерок.

Хоч куди глянь у Британській імперії, усюди знайдеш натяки на римський спадок. Чиновників відправляли в колонії служити «проконсулами». Дізраелі вигадав помпезне, проте таке вже фальшиве гасло «imperium et libertas» — імперія та свобода. А напередодні Першої світової війни граф Кромер (колоніальний адміністратор Івлін Берінг) написав дивний, але водночас недвозначний нарис «Імперіалізм давній і сучасний», у якому використав приклад Риму з метою виправдати британське завоювання й утримання Індії.

Надворі 1909 рік. Граф Кромер, чоловік високоосвічений, а не якийсь там чванькуватий класовий сноб, бореться за право не відпускати індійську колонію. «Що ми коїмо? — питає він себе. — Куди ти йдеш, Британіє? Quo vadis[41], га?» Він міркує над тим, що давньоримський колоніст уважав би за свій обов’язок. Зрештою вирішує, що той обрав би за будь-яку ціну вберегти імперію, цивілізувати й романізувати її народи та забезпечити їм належне управління.

Він підсумовує, що британський імперіаліст повинен мати приблизно таку саму мету. Індія різноманітна,