Дар'я Бура - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

— На війні, — ледве чутно пояснив Юра, одразу й не зрозумівши, чого батько так зреагував.

— Юра! — гримнув Василь Іванович. — Він же не на фронті. Він в Києві на роботі. Не говори дурниць!

А тоді й Василь Іванович, і Юрко побачили відео. Вони дивилися ті страшні кадри й таки надіялися, що їхній Іван живий. Мамі вирішили ще не розповідати,бо мали надію витягнути його з полону. Іван вижив після того бою і потрапив до лікарні на окупованій території. Це саме з тієї лікарні з’явилося нове відео, 11 вересня. Проросійський «журналіст» Грем Філіпс виклав у мережу свій допит Івана, який назвав «інтерв’ю». З відео Василь Іванович і дізнався, що Іван рушив на Схід після того теплого родинного дня біля річки.

— Весь він був перебинтований на тому відео, ну ви бачили. Тоді «айдарівці» думали, що він десь у лікарні за кордоном, але то не було так, і то було ніяке не інтерв’ю, як було приписано до того відео. Зрештою, його знімав той Філіпс цілий, і то був чистий допит, 15-тихвилинні провокаторські жорстокі знущання над моїм сином — з ніг до голови перебинтованим і обпеченим. І, знаєте... я був здивований, як мій син у такому стані міг так гідно себе тримати. Без нервів, без агресії, так виважено й спокійно... Хоча там такі питання були, що я сам не знаю, чи в нормальних умовах, не заскочений зненацька, я би міг відповісти так одразу. Пам’ятаю, у тому відео Іван дуже переймався здоров’ям мами й згадував свою донечку: обіцяв обов’язково повернутися з подарунком для малої, бо спочатку мав вирватися на 1-ше вересня, та не зміг, і тоді дав слово бути вдома на день народження доні Олі. Але до 17-го вересня ми вже дізналися про його смерть. Дізналися, але вірити не хотіли, і ще дні зо два вони зі старшим сином перевіряли правдивість цієї інформації, дату того лікарняного допиту. «Як сказати дружині? Онучці? Як повернути Івана назад? Чи Івана? Чи то він? Прізвище він назвав інше... І чи живий він тепер?» — все це не давало спокою стривоженому батькові, який щогодини втрачав сили й надію на повернення Івана.

— Зрештою я таки сказав своєму рідному братові, а він того ж вечора з родиною приїхав до нас. Ясно... моя дружина тоді все зрозуміла. Мені досі боляче згадувати той вечір... А потім був дзвінок від сєпарів: мені тоді здалося, що я не з людиною розмовляю, а з жорстоким монстром, який не те що української не знає, він російською добре не володів. Розмова було короткою. Але нелюдською — у стилі покидьків-садистів.

— Если хотите — забирайте своего Ваню, — казав байдужий зухвалий голос.

— Іван у вас? Де він?

— Да, у нас. Ну все, давайте, а то мать еще одного вашего убиенного звонит, — зареготав виродок.

А після дзвінка Юра отримав те повідомлення в соцмережах: Івана хотіли поховати в Луганську. Правдами й неправдами, з допомогою небайдужих, рідним вдалося написати заяву-прохання ворогу таки не хоронити тіло, а продовжити перебування його в морзі ще на 10 днів. Тричі батьки писали такі заяви: Іван лежав місяць. Його тіло нікому не вдавалося вивезти.

— Ми зверталися до всіх можливих організацій і просто волонтерів, побратими-«айдарівці» сприяли, але марно: тіла їм не віддавали. Ми навіть хотіли їхати з дружиною туди — у сам Луганськ, але нас не пустили. Я був у розпачі. Бо не знав, як зробити так, щоб сина похоронити вдома. А потім наша дрогобицька волонтерка Олена Куртяк подарувала мені «Дев’ятницю до Діви Марії, яка розв’язує вузли» — улюблені молитви Папи Римського. Може це й наївно, але на вервечці треба було молитися дев’ять днів поспіль. Я почав молитися. Мені після тих всіх спроб його забрати лишалося хіба молитися. І знаєте, на 7-ий день у нас з’явилася надія, що ми таки заберемо синове тіло, а на дев’ятий його привезли до Дрогобича. Вірити, не вірити...

14 вересня покалічений Іван помер в окупованій лікарні Луганська, а на Покрови волонтери Тернополя забрали його тіло з Луганська. І завдяки дрогобицькому подружжю волонтерів Олександрі й Віктору Вознякам тіло хлопця нарешті захоронили в Дрогобичі.

— Нічого доброго й втішного в цьому, звісно, нема, але ми принаймні побачили його і знаємо, де він похований і можемо прийти до нього. Я не буду казати, в якому стані нам привезли то тіло... ну то були страшні тортури, я собі просто не уявляю, що мій син пережив у тому лігві вбивць і садистів. Особливо  — садистів, бо вони не просто вбивали чи в полон брали, щоб на своїх обміняти, як то буває на війні. Нє... вони знущалися і мучили хлопців.

Тепер майже щонеділі Василь Іванович з онучкою Олею разом йдуть до Івана на могилу: запалюють свічку, приносять живі квіти й часто говорять із ним. Оля ділиться з ним, що в неї в житті відбувається, як її справи в школі, що їй подобається, що сниться, про що мріє і тихесенько плаче. Василь Іванович тоді ніжно тулить онучку до себе, і його поодинокі чоловічі сльози капають на Олине світленьке ніжне волоссячко, акуратно заплетене у кіски.

— Ми з дружиною також розмовляємо з сином. І серце спокійне хоч від того, що Іван біля нас спочиває. Так казати не можна, але в нас ситуація не найгірша в тому плані, що ми бачили Іванове тіло, понівечене й покатоване, але то було його тіло. Його можна було впізнати. — Василь Іванович голосно ковтнув слину і зробив тяжку затяжну паузу, з якої ніби і не хотів виходити... — Тоді як стільки матерів досі не дочекалися своїх синів і не знають — живі вони чи мертві. Хоронили вони, але тіла по суті й не бачили, бо воно згоріло до невпізнаваності... мішками привозили. Ви знаєте, а мій Іван був готовий йти на смерть, і у всіх тих хлопців, які пішли на фронт, підозрюю, замість відчуття страху було почуття обов’язку, відповідальності... бо по-іншому тої самовідданості я не можу пояснити...

ЄВГЕН ПОДОЛЯНЧУК («СКАУТ») (04.07.1991 — 14.09.2014). 3-ій окремий полк СпП

Вранці 15 вересня Марії задзвонили з невідомого номера, а це недобрий знак для дружини воюючого на «нулі» офіцера, спецпризначенця.

— Ми Женині сослуживці, — промовив хтось у метушні якихось розмов