Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

і свідчення свідка не такі безсумнівні. Нам би неабияк допомогло, якби ми знали, звідки він вам тоді телефонував. Якби ви прослухали його повідомлення.

– Але я не слухала.

Це б однаково нічого не довело. Усе, що можна було почути, коли я ще їх слухала, це хіба шум вітру або ухкання сови. Я ніколи не чула на задньому плані ні дзенькоту склянок, ні телевізора. Тільки тихесенький голос – він говорив упритул до телефону, щоб ніхто не чув. Він міг бути де завгодно – іти додому, стояти біля своїх вхідних дверей, де завгодно.

– А деталізація викликів від оператора зв’язку не допоможе? – поцікавилася я.

Навіть без моїх свідчень це могло би бути доказом. Я б не здивувалася, якщо Кобб телефонував пізно ввечері й іншим жінкам. Він цілком відповідає такій маніакальній поведінці.

Кайл задер очі до стелі.

– Ні, він із нами заграє. Охоче передав свій телефон як доказ. Там нічого немає. І це не дивно. У таких випадках майже завжди використовують передплачений номер. Його можна отримати де завгодно, придбати за готівку. Неможливо відстежити. – Детектив на якусь мить замовк. – Він знає, що робить.

Отже, це попередження. Апелює до мого сумління.

Затримання було відчайдушним кроком, з надією, що він злякається й зізнається сам або ж що я дам свідчення, переконавшись, що з-за ґрат Кобб мені вже не загрожує.

– Ви змушені були його відпустити і прийшли сюди, щоб я почувалася винуватою, правда?

– Я тут, бо ми змушені його відпустити, – відповів він. – Але також хочу повідомити, що сьогодні вночі поліційні патрулі кружлятимуть неподалік вашого дому. Тож, якщо побачите вогні – то вони. І без вагань одразу телефонуйте мені, якщо помітите щось незвичне.

– Гадаєте, мені таки варто хвилюватися? Це було б надто тупо з його боку, га?

– Судова система не так уже й кишить тими, хто ухвалює виважені рішення, – відповів він.

Пролунав дзвоник.

– Дякую, що попередили, – сказала я.

– Ви завжди можете розраховувати на мою допомогу, панно Стівенс.

Манери детектива Донована когось мені чимось нагадували – чи просто певний типаж людини – те, як він говорив і поводився: спокійний, стриманий і впевнений у собі. Він справляв враження досвідченого фахівця, який за довгі роки звик до різних ситуацій і навчився триматися незворушно за будь-яких обставин.

– Лія, – виправила я.

– Лія, – повторив він і по-військовому приклав руку до чола – ніби ми в одній команді.

Під час уроку я раз у раз перевіряла свій телефон і намагалася підслухати розмови в класі. Але сьогодні учні тримали свої секрети при собі.

Підійшла до дошки написати завдання, сподіваючись, що вони зосередяться на роботі й мовчатимуть.

– Панно Стівенс!

Я знала, хто це сказав, не обертаючись. Уявила, як вона підняла руку, спина пряма, легенько махає пальцями. Іззі Марон.

– Так? – зреагувала я, стоячи обличчям до дошки.

– Як нам зосередитися, якщо в школі ми тепер не почуваємося в безпеці?

– Слушне зауваження, Іззі, – сказала я, обертаючись до учнів лицем і витираючи руки об штани. – Дуже слушне, своєчасне й важливе. Отже, діставайте зошити, напишемо невеличкий твір, де кожен зможе викласти свою думку щодо нещодавнього інциденту. – Я підійшла і, впершись руками в парту, нахилилася до Іззі впритул. – Це добре, що ти хвилюєшся й не стримуєш емоцій. Тож нехай ця робота буде такою ж щирою й відвертою.

Очі в неї округлилися, але Іззі трималася незворушно.

– Це завдання на оцінку? – перепитала вона.

– Так, – постукала я по парті. – Я поставлю всім заохочувальні оцінки. Можеш братися до роботи.

Я діяла так само у свій перший тиждень у школі, коли відчула, що втрачаю контроль, не можу втримати їхньої уваги і втихомирити. Мені знову було ніяково через те, що учнів доводиться підкуповувати, вдаючись до попусків, обіцяючи заохочувальні оцінки.

Утім, цього разу було інакше. Цього разу я мала намір зібрати інформацію.

До кінця останнього уроку я так і не дочекалася дзвінка від Еммі, зате отримала сімдесят п’ять письмових робіт, де учні поділилися своїми думками щодо безпеки в школі, останніх чуток і Девіса Кобба. Є з чого починати.

Перевірена ця інформація чи просто чутки – байдуже, якщо вона допоможе досягнути поставленої мети.

Маєш намір докопатися до правди – усі засоби годяться.

Розділ 7

Я надто швидко входила в повороти, мало не втрачаючи зчеплення задніх коліс із дорогою.

Не жени, Ліє.

Відпустила педаль газу, слухаючи, як слабне рев двигуна, спостерігаючи, як падає стрілка спідометра, нагадуючи собі, що моя присутність нічого не змінить. Утім, мені однаково кортіло чимшвидше потрапити додому.

Раптом з’явилося якесь дивне відчуття, що це не я женуся за історією, а вже сама історія женеться за мною.

Я зупинилася біля дому, у дзеркалі заднього виду здійнялася курява, майже відчутна на смак. Машини Еммі досі не було. Наш оточений звідусіль деревами будиночок набув нового вигляду: трохи просів, крізь чарівність почав проступати занепад.

Як і напередодні ввечері, я знову обійшла всі кімнати, шукаючи сліди перебування Еммі. Записка-наліпка сумно лежала біля гнома. Жалібне прохання, ніби повідомлення на голосовій пошті після того, як ти вже знаєш, що стосункам настав кінець.

Помешкання оздоблювала Еммі: надщерблена ваза на стільниці, червоне керамічне сердечко на цвяшку над диваном, казна-які дрібнички зі скла, пластику та олова, навмання розкидані по всій хаті – на столиках, над холодильником і на підвіконні в кухні. Вони з’являлися нізвідки, як і в усі попередні роки нашого спільного проживання. Дім був захаращений тими дрібничками, так само як і попередня квартира. Еммі стверджувала, що це нешкідлива звичка, і я рідко їй цим дорікала. Рідко називала цю звичку справжнім ім’ям – крадіжка.

Еммі називала їх «пам’ятками». Нагадування про місця, де побувала, або про людей, із якими перетиналася. Такий собі аналог сімейного фотоальбому. Сільничка з якогось ресторану, попільничка з помешкання чергового залицяльника (хоча ми з Еммі не курили), магнітик із бару, де вона працювала офіціанткою на вихідних.

Якось ще на старій квартирі вона принесла додому наручний годинник. Судячи з того, який він був важкий, як блищав його корпус і який мав хитромудрий механізм із кількома циферблатами, було очевидно, що ця річ дорожча, ніж звичайні «пам’ятки» Еммі. Вона почепила його на цвях над дверима вранці, коли повернулася «з тієї