Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

його життя. Їдьте в Холмгейт, Сміте, відвідаєте сестру. Та ви просто зобов’язані з нею побачитися! Їдьте і залишайтеся там на ніч, якщо хочете, звісно.

— Ну, зазвичай я добираюся пішки, і тому залишаюся ночувати, — сказав старий Сміт. — Не варто через це клопотати молоду людину.

— А ви лиш уявіть собі, як зрадіє ваша сестра, коли побачить вас в автомобілі! — вигукнув Карвер. — І справді, треба поїхати. Не будьте таким егоїстом.

— Саме так, — з бадьорою доброзичливістю підхопив Бенкс. — Не будьте таким егоїстом. Авто не кусає. Ви ж не боїтеся його?

— Гаразд, — сказав Сміт, задумливо моргаючи. — Я не хочу бути егоїстом і думаю, що не боюся.

І вони від’їхали удвох під захопливі помахи і вигуки, завдяки яким маленька група здалася великою юрбою. Проте і Дивайн, і священик, що приєдналися до цієї церемонії лише з ввічливости, відчули, що саме виразний жест пасічника надав їй закінчений характер. І ця деталь показала, що він уміє собі підпорядкувати, що він сильна особистість.

Коли авто зникло з поля зору, Карвер обернувся до них і поривчасто, ніби вибачався, промовив:

— Ось і все! — Він вимовив це з тією утішною щирістю, яка виявляє зворотний бік гостинности.

Така привітність тотожна натяку на те, що треба й міру знати.

— Я вже маю йти, — сказав Дивайн. — Не заважатимемо клопітливій бджолі. На жаль, я дуже мало знаю про бджіл — іноді заледве відрізняю бджолу від оси.

— Ос я також розводив, — відповів на це таємничий Карвер.

Коли гості пройшли вулицею декілька ярдів, Дивайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:

— Доволі дивна сцена, вам не здалося?

— Так, — відповів отець Бравн. — А ви що про це думаєте?

Дивайн поглянув на низенького чоловіка в чорному, і в його великих сірих очах знову щось блиснуло.

— Мені здається, — сказав він, — що Карвер докладав усіх зусиль, аби залишитися в будинку сьогодні ввечері на самоті. А у вас не виникло підозри?

— Можливо, і виникла, — відповів священик, — однак я не впевнений, що вона збігається з вашою.

Коли того вечора в саду, що ріс навколо особняка, зовсім посутеніло, Опал Бенкс блукала темними порожніми кімнатами ще більш відчуженіша, ніж завжди. Якби хто-небудь придивився до неї уважніше, то помітив би, що вона стала блідіша, ніж зазвичай. Незважаючи на буржуазну розкіш будинку, в ньому відчувався смуток, отой невимовний смуток, який навіюють не старовинні речі, а старі. У будинку панувала застаріла мода, а не історичний стиль; у ньому було повно предметів з формами вчорашнього дня, відразу впадала в око їх старомодність. То тут, то там у сутінках виблискувало кольорове скло, кімнати через високі стелі здавалися вузькими, а в кінці вітальні, через яку проходила Опал Бенкс, виднілося кругле вікно, одне з тих, які характерні для будівель своєї пори. Дійшовши приблизно до середини кімнати, вона зупинилась і ледь похитнулась, немовби від удару по обличчю невидимої руки.

Через хвилину почувся стукіт у парадні двері. Дівчина знала, що її домашні на другому поверсі, але навряд чи змогла б пояснити, що спонукало її відчинити двері самій. На порозі стояв приземкуватий, дещо обшарпаний чоловік, в якому вона впізнала католицького священика Бравна. Вона не була з ним близько знайома, але він викликав у неї симпатію. Священик, щоправда, анітрохи не погоджувався з поглядами дівчини на духів, однак не відмахувався від неї і не висміював її, а серйозно з нею сперечався. Можна сказати, що він співчував її поглядам, але не погоджувався з ними. Всі ці думки промайнули у неї в голові, перш ніж вона, не привітавшись і не вислухавши гостя, сказала:

— Як добре, що ви прийшли! Я бачила привида.

— Не варто засмучуватися, — заспокоїв отець Бравн. — Це часто буває. Більшість привидів — і близько не привиди, а ті лічені, які, можливо, і справжні, зовсім нешкідливі. А ваш привид якийсь особливий?

— Ні, — сказала Опал, і їй враз полегшало. — Річ не стільки в ньому. Розумієте, атмосфера була дуже страшна, неначе все розкладається, гниє. Я побачила обличчя у вікні. Бліде, з витрішкуватими очима, геть-чисто яку Юди.

— Що тут скажеш, із такою зовнішністю також бувають люди, — задумливо промовив священик, — і вони іноді заглядають у вікна. Можна мені подивитися, де це сталося?

Проте, коли вона повернулася в кімнату, там уже зібралися решту членів сімейства, які, будучи менш схильні до спілкування з духами, запалили світло. У присутності місіс Бенкс отець Бравн згадав про загальноприйняті умовності і вибачився за пізній візит.

— Вибачте за безцеремонне вторгнення у ваш будинок, місіс Бенкс, — сказав він. — Мені дуже важко пояснити, яким чином те, що сталося, торкається вас. Я щойно був у Пулменів, і раптом мені зателефонували і попросили прийти сюди, щоб зустрітися з людиною, яка повинна повідомити вам новину, можливо, цікаву для вас. Я не прийшов би сюди, якби не був потрібен як свідок подій у Бичвуд-Хаусі. Фактично саме мені довелося бити на сполох.

— Що сталося? — запитала хазяйка.

— Бичвуд-Хаус пограбували, — серйозно сказав отець Бравн. — І що жахливо, зникли коштовності леді Пулмен, а її нещасного секретаря, містера Бернарда, знайдено в саду. Мабуть, його застрелив злодій, коли втікав.

— Це той чоловік! — вигукнула хазяйка. — Напевно, він… — однак зустрівши сумний погляд священика, вона замовкла, сама не розуміючи чому.

— Я повідомив поліцію, — продовжив отець Бравн, — та інші служби, яких ця справа стосується. Вони стверджують, що навіть при першому огляді вдалося виявити сліди й відбитки пальців та інші прикмети відомого злочинця.

У цей момент бесіду на хвилю перервала поява Джона Бенкса, що повернувся після невдалої поїздки.

— З вашого вигляду зрозуміло, що старий Сміт виявився поганеньким пасажиром.

— Так, злякався в останню мить, — з обуренням пояснив він. — Старий утік, поки я оглядав проколену шину. Я ніколи більше не зв’язуватимуся з цими сільськими простаками.

Однак його нарікань ніхто не слухав, бо увага всіх була прикута до отця Бравна і його новини.

— Зараз з’явиться людина, яка зніме з мене тягар відповідальности, — продовжував священик з тією ж поважною стриманістю. — Коли ви зустрінетеся з ним, мій обов’язок свідка буде виконано. Єдине, що можу сказати, — служниця у Бичвуд-Хаусі бачила обличчя в одному з вікон.

— Я також в одному з наших вікон бачила лице, — сказала Опал.

— Та ти постійно бачиш лиця, — обірвав її брат Джон.

— Нічого злого немає в тому, щоб бачити факти, навіть якщо це обличчя, — спокійно сказав отець Бравн. — Гадаю, що особа, яку ви бачили…

Тут почувся стукіт у парадні двері, і через хвилину на порозі з’явився чоловік, побачивши якого Дивайн