Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

біржового клерка, проте, як іноді натякав його хазяїн, обов’язки цим не обмежуються. І, нарешті, за столом сидів його друг Данієль Дивайн, теж темноволосий і вишукано одягнений, але з борідкою, яку було підстрижено за останньою іноземною модою.

Саме Дивайн завів розмову про газетну статтю, тактовно удавшись до такого дієвого способу, аби запобігти сімейній сварці, яка назрівала через те, що юна духовидиця почала описувати бліді обличчя, що пропливали у неї за вікном вночі, а Джон цього разу бурхливіше, ніж зазвичай, відгукнувся на це одкровення потойбічного світу.

Згадка про нове і, можливо, не таке вже й безпечне сусідство доволі швидко привернуло увагу обох сперечальників.

— Який жах! — вигукнула місіс Бенкс. — Напевно, він лиш нещодавно приїхав. Хто б це міг бути?

— Я не пригадаю, щоб хтось приїхав нещодавно, — відізвався її чоловік, — хіба що сер Леопольд Пулмен у Бичвуд-Хаусі.

— Мій любий, — відповідала дружина, — це ж просто нісенітниця! Сер Леопольд!.. — Вона помовчала і додала: — Ось якби хто-небудь сказав, що це його секретар — той, з бакенбардами… Я завжди говорила, відколи його узяли на місце, яке мав був отримати Филип…

— Нема на то ради, — млосно сказав Филип, єдиний раз вступивши в бесіду. — Зрештою і місце так собі.

— Єдиний, кого я знаю, — сказав Дивайн, — це чоловік на прізвище Карвер, який оселився на фермі у Сміта. Він провадить спокійне життя, але з ним цікаво спілкуватися. Здається, у Джона були з ним якісь справи.

— Карвер трохи петрає в автомобілях, — визнав одержимий цією пристрастю Джон. — Та розумітиметься на них ще краще, коли покатається в моєму новому авті.

Дивайн ледь посміхнувся — усі вже піддавалися цій загрозі — і зауважив:

— Дуже дивно! Він добре розуміється на автоспорті, на подорожах, взагалі — на живих заняттях, а сам безвилазно сидить удома й порається з вуликами старого Сміта. Подейкують, що тільки бджоли його й цікавлять, тому й живе на пасіці. Як на мене, це занадто спокійне хобі для такої людини. Проте не сумніваюся, що твоє авто його трохи струсить.

Коли того вечора Дивайн повертався від Бенксів, його смагляве обличчя виражало зосереджені роздуми. Можливо, ці думки і заслуговують на нашу увагу, проте лише зауважимо, що під їх впливом він вирішив невідкладно відвідати містера Карвера, який мешкав у містера Сміта. Прошкуючи в тому напрямку, він зустрів Бернарда, довгов’язого секретаря з Бичвуд-Хауса, з великими бакенбардами, які місіс Бенкс сприймала як особисту образу. Молоді люди були ледь знайомі, тож і бесіда вийшла короткою; проте для Дивайна, мабуть, вона дала поживу для подальших роздумів.

— Пробачте, що я про це запитую, — несподівано сказав він, — та чи правда, що леді Пулмен є власницею якихось знаменитих коштовностей? Як ви розумієте, я не злодій, та напередодні я чув, що один з них тут поблизу байдикує.

— Я застерігав її, щоб вона їх добре пильнувала, — відповів секретар. — Правду кажучи, я набрався сміливости і вже попередив леді Пулмен. Сподіваюся, вона поставиться серйозно до моїх слів.

У цей момент позаду пролунало страхітливе виття автомобільної сирени, і поряд з ними зупинилося авто, за кермом якого сидів сяючий Джон Бенкс. Коли він почув, куди прямує Дивайн, то підмітив, що й сам їде туди ж, і, судячи з його тону, він просто не міг відмовити собі в задоволенні кого-небудь підвезти. Поки вони їхали, Джон без угаву вихвалював своє авто, головним чином за те, що його можна пристосувати до будь-якої погоди.

— Закривається щільно, як коробка, — розповідав він, — а відкривається легко — ну, скажімо, як рот.

Проте Дивайну в цей момент не так вже й легко було відкрити рота, і так вони, під супровід невпинного монологу Джека, доїхали до ферми Сміта. Увійшовши через ворота, Дивайн відразу ж натрапив на того, кого шукав. Заклавши руки в кишені, по саду прогулювався довготелесий чоловік, з великим підборіддям, у великому м’якому солом’яному капелюсі. Тінь, що падала від його широких крис на верхню частину лиця, була трішки схожа на маску. На задньому плані виднівся ряд освітлених сонцем вуликів, уздовж яких проходжувався інший чоловік, дебелий, мабуть, містер Сміт, в товаристві ще одного — низенького, непримітного, в чорному одязі священика.

— Послухайте! — закричав невгамовний Джон, не давши Дивайну навіть шансу привітатися. — Я пригнав своє авто, щоб вас покатати. Ось побачите, воно швидше від блискавки!

Губи містера Карвера склалися в посмішку, яка, мабуть, була люб’язною, проте виглядала досить похмуро.

— На жаль, сьогодні увечері мені не до розваг, клопотів по самі вуха.

— «Як клопітлива бджола», — продекламував Дивайн. — Мабуть, ваші бджоли також дуже клопітливі, якщо вони не відпускають вас увесь вечір. А ось скажіть мені.

— Так? — промовив Карвер з якимсь холодним викликом.

— Кажуть, що сіно треба заготовляти, поки світить сонце, — продовжував Дивайн. — А може, ви збираєте мед, поки світить місяць?

У тіні широких крис капелюха щось блиснуло — мабуть, очі Карвера.

— Можливо, і тут не обходиться без місячного світла, — промовив він, — але пам’ятайте, мої бджоли не лише дають мед — вони ще й жалять.

— То поїде хтось на моєму авто? — нетерпляче запитав Джон, переминаючи з ноги на ногу. Хоч у Карвера не залишилося і тіні зловісної значущости, що забарвила відповіді Дивайну, він ввічливо, але рішуче відмовився.

— Вибачайте, я не зможу поїхати, — відповів він. — Маю написати багато листів. Можливо, ви будете такі ласкаві покатати кого-небудь з моїх друзів, якщо вже вам так потрібен компаньйон. Це містер Сміт і отець Бравн.

— Звичайно! — вигукнув Бенкс. — Нехай усі їдуть!

— Велике спасибі, — відповів отець Бравн. — На жаль, я не зможу: через декілька хвилин мені вже треба йти.

— Тоді візьміть Сміта, — сказав Карвер вже нетерпляче. — Дивіться, він просто прагне покататися.

Сміт щиро посміхався, та, мабуть, не жадав нічого. Це був активний маленький дідок у дуже відвертій перуці — одній з тих перук, які менш природні, ніж капелюх. Жовтий відтінок штучного волосся не пасував до його блідого обличчя.

— Пам’ятаю, — сказав Сміт з якоюсь добросердою впертістю, — востаннє цією дорогою я їхав років десять тому в одній із таких штучок. Повертався від сестри, з Холмгейта, і відтоді жодного разу не їздив тут на авто. Але ж і трясло тоді, скажу я вам!

— Десять років тому! — глузливо вигукнув Джон. — Дві тисячі років назад їздили на возах, запряжених волами. Ви думаєте, авта не змінилися за десять років? А дороги? У моїй автівці навіть не відчуваєш, як обертаються колеса. Здається, що летиш.

— Я упевнений, що містер Сміт дуже хоче політати, — сказав Карвер. — Це мрія