Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

мої сло­ва.

- Зоня. Але вам це прик­ро?

- Прикро!

- Не гнівай­те­ся! - про­сив він. - Пра­ця ва­ша не на­хо­диться в негідних ру­ках.

- Але йшла че­рез негідні ру­ки!

- Забудьте це!

- Хіба мож­на?

- Можна. - І він усміхнув­ся. - Я аж опісля, зна­чить, по про­чи­тан­ню розвідки, довідав­ся, яким спо­со­бом во­на діста­ла­ся в Зо­нині ру­ки. Мені впа­ла во­на при­пад­ко­ве в ру­ки, але не жа­луй­те то­го. По­ба­чив­ши вас то­го ве­чо­ра, як ваші очі го­во­ри­ли об чімсь, чо­го по­се­ред без­душ­ної тов­пи не бу­ло, я знав, що кож­де мною по­чу­те слівце бу­ло неп­рав­дою, і я зро­зумів вас. Я знаю, що ва­ша пра­ця бу­ла пи­са­на «кров'ю ва­шо­го сер­ця», і я відчув, що му­шу вас пізна­ти; але тоді я не міг до вас підійти, му­сив відло­жи­ти це на дру­гий раз. Ли­ше од­но­го (до­дав по хвилі, ко­ли я мов­ча­ла) не ро­зумію: чо­му це ви, ма­буть замість mot­tо, [25] пок­ла­ли сти­шок над пра­цею:

Еs кlіngt mir oft im Her­zen

Wie ein ver­lo­re­ner Klang,

Der sich ver­ge­bens seh­net

Zu to­nen im Ge­sang

Ich kann das Li­ed nicht fin­den

Zu dem er ta­ugen mag,

Er wird wohl still verk­lin­gen

Im letz­ten Her­zen­s­c­h­lag… [26]

Слів не знай­ду я, щоб ви­лить

Душу пал­кую свою.

Мабуть, ця пісня зі мною

Ляже в мо­ги­лу мою.

- Він, прав­да, пе­ре­черк­не­ний цілком, од­нак ви хотіли йо­го пок­лас­ти?

- Я хотіла, - відповіла я, - я му­си­ла хотіти, хоч він і не має нічо­го спільно­го з те­мою розвідки. У ме­не бу­ва­ють не раз дивні, дивні чут­тя; не «чут­тя», - поп­ра­ви­лась я ми­мовільно, - ли­ше по­оди­нокі по­чут­тя, справді, не­мов які згуб­лені, заб­лу­кані в людськім серці то­ни, котрі не зна­ють, до кот­рої ме­лодії при­на­лежні, де їм прис­та­ти. Во­ни наст­ро­ю­ють ме­не так роз­пуч­ли­во! Чи ви бу­ва­ли з се­бе завсігди за­до­во­лені? - звер­ну­лась я жи­во до йо­го. - Завсігди? Чи вас не му­чить ча­са­ми ту­га ста­тись ще іншим? Ме­не му­чить! Тоді зву­ки том­лять ме­не. А відтак здається мені, що я од­на з тих на­тур, цеб­то од­на з тих не­удач­ників, котрі ніби до всього ма­ють хист, а про­те не до­во­дять до нічо­го! Це пе­ресвідчен­ня обнімає мою ду­шу яко­юсь ли­ховісною наміткою. Хто мені до­ка­же, що я не од­на з тих без­та­лан­них?

- Ваша пра­ця! - відповів він, вди­вив­шись в ме­не якимсь дов­гим, до­пит­ли­вим пог­ля­дом.

- Яка пра­ця? - спи­та­ла я іронічно. Він зчу­ду­вав­ся.

- Ну, я маю на увазі пи­сан­ня.

- Справді? Не що інше?

- Ні.

- Так я му­си­ла би цілком по­то­ну­ти в тій праці, що­би здо­бу­ти собі та­кий до­каз; цілою ду­шею, не роз­ри­ва­ючись!

- То по­тоніть!

- Я би хотіла.

- Зробіть це якимсь обов'язком для се­бе.

- О, цього не тре­ба, в ме­не є до­сить волі і я люб­лю пи­сан­ня так са­мо, як напр., і му­зи­ку, ли­ше що…

- Що?

- О нічо, нічо! - і тут я ур­ва­ла.

- Що? - до­ма­гав­ся він ціка­во.

- Я зроб­лю це якимсь обов'язком, - відповіла я з при­тис­ком, але я ду­ма­ла щось інше. Імен­но ду­ма­ла я, що мені годі то­ну­ти в упо­до­бан­нях, що до­ма слідять за мною, мов за зло­чин­ни­цею. Що тітка май­же бру­тальним спо­со­бом за­бо­ро­ни­ла мені «культ примх і ро­ман­ти­ки». А ко­ли ще Ле­на роз­повіла їй раз, що який­сь там «пан» кеп­ку­вав собі з моїх ідей, розк­ри­ча­ла­ся, що я відстра­шую же­нихів від її до­му. Що лю­ди го­тові по­ду­ма­ти, буцімто во­на впоїла в ме­не ті «ле­ген­ди», і що її донька теж та­ка…

«Щоб ти не посміла по­во­ди­тись після сво­го ро­зу­му, ко­ли тобі доб­ре!» - ка­за­ла. То­го не мог­ла я йо­му го­во­ри­ти. Я всти­да­ла­ся за тем­но­ту й бру­со­ватість [27] своєї рідні і за те, що я жи­ла в та­ких за­ви­си­мих, май­же негідних обс­та­ви­нах. Негідних тим, що я пе­ре­жи­ва­ла різні сте­пені упо­ко­рен­ня.

- Я бу­ду про те все до­би­ва­ти­ся сво­го, - ска­за­ла я, - до­ки не доб'юся.

- Не підда­вай­те­ся ніяким впли­вам, - обізвав­ся він, мов відчи­тав, що в моїй душі діяло­ся, - і кріпіть ва­шу ду­шу, зна­чить, - не будьте над­то враз­ливі на що­ден­щи­ну!

- Чи так мож­на? - спи­та­ла я йо­го вдру­ге з не­таєним зчу­ду­ван­ням.

- Можна.

- А те­пер… те­пер про­шу вас, зверніть мені мій зо­шит! - про­си­ла я. - Він дістав­ся без мо­го відо­ма в Зо­нині ру­ки…

- Оставте мені йо­го, він не має те­пер для вас вар­тості!

- Для вас мо­же він її ще мен­ше ма­ти.

- Противно. [28] Мені дає він знов до­каз, що існує рід інтелігенції, кот­ра ви­роб­ляється дійсно са­ма з се­бе й кот­ра вик­ли­кає пос­туп.

Живо й ско­ро по­ли­ла­ся вже на­ша дальша роз­мо­ва. Мені зда­ва­ло­ся, що я вже з ним дав­но знай­ома і лиш го­во­ри­ти з ним не ма­ла на­го­ди.

З йо­го бесіди дізна­ла­ся я, що він був соціал-де­мок­ра­том і за­горілим [29] пок­лон­ни­ком Марк­са. Що ожи­дав спасіння від соціалістів; що приз­на­вав ли­ше од­ну спра­ву, а то спра­ву соціалістів. - Все інше, - го­во­рив, - то­не в тій одній ве­ликій мо­гучій ідеї, є злу­че­не з нею ти­сяч­ни­ми не­ви­ди­ми­ми й не­роз­рив­ни­ми зв'язка­ми. - Вкінці спи­тав ме­не, що я про те ду­маю.

Я не ду­ма­ла нічо­го пев­но­го, не ма­ла досі жод­но­го яс­но­го ви­роб­ле­но­го су­ду; але я бо­яла­ся яко­гось ха­осу в бу­дуч­ності, кот­рий не­мов відчу­ва­ла, бо­яла­ся ца­рю­ван­ня ще груб­шої бе­зог­ляднішої си­ли, як досі.

- В вас го­во­рить ли­ше ва­ше тон­ке враз­ли­ве сумління, - відповів він не­тер­пе­ли­во на мої сло­ва, - але пер­ше всього пи­таю вас: чи ви віри­те в си­лу людської інтелігенції?

- Вірю; але вірю так са­мо і в си­лу прист­расті, що по­тя­гає інтелігенцію в свій вир, вірю в си­лу са­мо­любст­ва, вірю в нет­ривкість людської на­ту­ри.

- Щоби бу­ти дос­ко­на­лим, - відповів він, - тре­ба бу­ти філо­со­фом. Але об тім ви не ду­ма­ли, що чо­ловік не ви­ну­ва­тий то­му, яким став? Не ду­ма­ли, що він зав­дя­чує свою істо­ту то­му грун­тові й тій землі, на котрій ви­рос­тає, то­му сон­цю й теп­лу, що йо­го вигріває; тим обс­та­ви­нам, що йо­го ок­ру­жа­ють, опа­но­ву­ють. Об тім, ма­буть, не ду­ма­ли? Не ду­ма­ли та­кож, що нуж­да й роз­пу­ка зрод­жує в людській душі скор­ше злі, як добрі прик­ме­ти, що бор­ба за існу­ван­ня де­мо­ралізує? Я вірю в те й для то­го вірю, що з царст­вом соціалістич­них догм зрос­те прав­ди­вий пос­туп, що світло знан­ня й кра­си поллється ши­ро­кою струєю скрізь, і що аж тоді виб'є для всіх досі гне­те­них, не­вис­лу­ха­них і сла­бих го­ди­на дійсно лю­дя­но­го щас­тя, роз­ви­неться цвіт прав­ди­вої лю­бові! До­ро­га до та­ко­го жит­тя прос­та. Оскілько бу­де мен­ша­ти ви­зис­ку­ван­ня оди­ниці оди­ни­цею, оскілько бу­де мен­ша­ти ви­зис­ку­ван­ня на­ро­ду на­ро­дом, остілько