Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

бу­дуть марніти й ос­ла­ба­ти за­ро­ди зла, бу­де зміню­ва­ти­ся, пе­рет­во­рю­ва­ти­ся людська на­ту­ра, а го­лов­не наші те­пе­решні «іде­али», цеб­то: ба­гатст­во, ви­сокі ста­но­виська і т. д. Ви, мо­же, віри­те так са­мо, як ще й ба­га­то інших, мильно [30] в який­сь поділ влас­ності, то­му боїте­ся ха­осу в бу­дуч­ності? - спи­тав Оря­дин. - Або віри­те, мо­же, в цілко­ви­те зне­сен­ня при­ват­ної влас­ності? Тоді по­ми­ляєте­ся. Ха­рак­те­рис­тич­ним у соціалістів є не зма­ган­ня до зне­сен­ня влас­ності вза­галі, а зма­ган­ня до зне­сен­ня форм влас­ності бур­жу­аз­ної. Цеб­то спосіб прис­во­юван­ня, кот­рий доз­во­ляє бідно­му ли­ше то­му жи­ти, що­би пра­цю­ва­ти на дру­гих, і то ли­ше до то­го ча­су, до­ки це вла­до­любній верстві потрібне. Годі мені роз­во­ди­тись тут о цій квестії [31] бог зна як, але хто вірить в ідею пос­ту­пу, той му­сить пізна­ти й пе­ре­ко­на­ти­ся, що во­на ста­но­вить ос­но­ву вся­ко­го ру­ху й праці, і що всіх при­чин суспільно­го пе­ре­во­ро­ту або змін не шу­ка­ти нам в людських го­ло­вах, в їх зрос­та­ючім пізнанні «вічної» прав­ди або неп­рав­ди і спра­вед­ли­вості, але поп­рос­ту в змінах про­ду­ку­ван­ня й заміни; не в релігії й філо­софії, ли­ше в еко­номії до­тич­ної [32] епо­хи, - і що соціалізм не є ніякою хо­ро­бою й ніяким з'яви­щем, по­оди­но­ки­ми ума­ми штуч­но ви­роб­ле­ним, а ру­хом при­род­ним.

Він за­мовк і ди­вив­ся на свою си­га­ру, що тліла між пальця­ми, а чо­ло йо­го ук­ла­ло­ся в мор­щин­ки. Зво­ру­шив­ся бесідою.

Задумана й ура­же­на палкістю йо­го пе­ре­ко­нан­ня, ди­ви­ла­ся я ще без­мов­но на нього. Він, ма­буть, відчув мій пог­ляд. Звер­нув­ся жи­во до ме­не і, всміха­ючись якось іронічно, ска­зав:

- Я, мо­же, не по­ви­нен був об тім го­во­ри­ти?

- Чому? - спи­та­ла я спокійно.

- А то­му, що… але ні, - поп­ра­вив­ся за­раз, - з ва­ми мо­жу я об тім го­во­ри­ти, ви звер­таєтесь самі на цей шлях, що я про нього го­во­рив. Це посвідчи­ла мені провідна дум­ка ва­шої розвідки і ли­ше ви ще то­го не свідомі. З ча­сом пе­ре­ко­нає вас влас­не по­ло­жен­ня у всім. - Тро­хи зго­дом ска­зав: - Ро­дичів у вас не­ма, це знаю; але не маєте ко­го, хто би вам по душі був близький?

- Не маю.

- І не ма­ли ніко­ли?

- Дитиною ма­ла я ба­бу­ню…

Він засміявся ти­хо, од­нак так, що мені ста­ло жал­ко, так жал­ко! Опісля гля­нув мені в очі, що ми­мовільно зай­шли слізьми, і я ба­чи­ла, що йо­го ще пе­ред хви­ли­ною спокійне ли­це зміни­ло­ся.

- Ми сту­паємо од­ною до­ро­гою, - ска­зав зміне­ним го­ло­сом і встав, мов­би хотів над якимсь наг­лим зво­ру­шен­ням за­па­ну­ва­ти. До нас підійшла пан­на Марія з тіткою, і він, стис­нув­ши кріпко мою ру­ку, відда­лив­ся…

Високо на небі ми­готіли, бли­ща­ли зорі, світив місяць. Зву­ки гар­ної угорської му­зи­ки роз­ли­ва­лись - да­ле­ко…

Я сиділа вже біля моєї тітки, що го­лос­но бесіду­ва­ла, сиділа в чуднім наст­рої. Чим дуж­чий гамір зрос­тав дов­ко­ла ме­не, тим більша ти­ши­на зма­га­ла­ся в мені…

Півгодини пізніше ви­хо­ди­ли ми з го­ро­ду. Са­ме тоді на­ви­нув­ся й він, не­мов виріс із землі ко­ло ме­не.

- Хотів ще з ва­ми поп­ро­ща­ти­ся, - ска­зав і по­дав уд­ру­ге ру­ку.

***

- Ти го­во­ри­ла що з Оря­ди­ном? - пи­та­ла ме­не тітка під час по­во­ро­ту до­до­му.

- Говорила.

- І що він за чо­ловік?

Мені не кон­че хотіло­ся роз­повісти, що я про нього ду­маю, і я ска­за­ла ли­ше, що він «пос­ту­по­вець». [33]

- Гай, гай! - за­го­моніла тітка. - Пос­ту­по­вець! Біда ли­ше, що зрад­жує своїми зу­ба­ми своє по­етич­не по­ход­жен­ня.

- І я мав честь го­во­ри­ти з ним, - обізвав­ся вуй­ко з ко­лю­чою іронією. - Але зро­бив на ме­не страш­но ли­хе вра­жен­ня. Чва­нив­ся своїм ро­зу­мом чи влас­ти­во тим, що ба­чив і чи­тав мно­го, а з то­го ви­хо­ди­ло, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інте­рес! Це зовсім так, мов­би та­кий мо­ло­дик пос­ту­пив від нас, в кот­рих стільки прак­ти­ки на спині, в культурі дальше! Не так, то­ва­ри­шу?

- Ха-ха! - сміявся сти­ха про­фе­сор Лор­ден. - Я знаю цього пташ­ка. Ще з гімназії знаю йо­го. Замість при тол­ку­ванні [34] дер­жа­ти пе­ред очи­ма Го­ме­ра або Вергілія, чи­тав собі російські або фран­цузькі но­вел­ки. Ну, та за те й діста­вав він від ме­не свої доб­ре зас­лу­жені но­ти. [35] Як крей­да білий ста­вав в та­ких хви­лях, дурів, лю­тив­ся, як ска­же­ний! Ха-ха! Я пе­ре­ко­на­ний, що ос­та­ну­ся для нього яки­мось ir­ri­ta­men­tum [36] на ціле жит­тя. Не бра­ку­ва­ло ба­га­то, а був би пе­ре­пав при ма­турі, але що був сильним ма­те­ма­ти­ком, то про­фе­сор то­го пред­ме­та, са­ме той, що прид­бав йо­му місце в Мо­раві, всту­пив­ся за ним, а всі прочі па­но­ве мов по­ка­зи­ли­ся і пе­ре­пус­ти­ли.

- Чую, що він соціаліст! - замітив вуй­ко го­лос­ним ше­по­том, а тітка в тій же хвилі ог­ля­ну­ла­ся.

- Мене це зовсім не ди­вує, - відка­зав про­фе­сор. - Про­ле­тарі такі, як він, мно­жаться в стра­шен­ний спосіб, а він, напр., то са­ме відповідне me­di­um [37] до соціалістич­них екс­пе­ри­ментів. І ви, Ло­ре­ляй, мо­ви­те, що він «пос­ту­по­вець»? - звер­нув­ся до ме­не, вдив­ля­ючись в ме­не своїми не­ми­ли­ми очи­ма.

- Кажу, па­не про­фе­сор.

Він засміявся знов, а тітка за­каш­ля­ла.

- Знаєш, На­та­лоч­ко, - обізвав­ся вуй­ко, - що я об та­ких пос­ту­пов­цях-соціалістах ду­маю?

- Що, вуй­ку?

- Я ду­маю, що то аван­тюр­ни­ки. В них не­ма віри, не­ма ха­рак­те­ру. Во­ни не спосібні відда­ти­ся яко­му-не­будь ста­ло­му за­во­дові, ви­дер­жа­ти в тім, як цього ви­ма­гає за­кон. Во­ни - ду­ховні пот­во­ри, зрод­жені нез­до­ро­вою лек­ту­рою. За­не­хав­ши вся­ку чес­ну пра­цю, пе­ре­би­ра­ють на се­бе роль ре­фор­ма­торів і спус­ка­ються на чу­же доб­ро. Смерті во­ни не бо­яться, бо в них не­ма бо­га. Так я об них ду­маю!

- А що най­прикріше в цілій справі, - до­ки­нув про­фе­сор, - це те, що їх пос­ту­по­ван­ня за­раз­ли­ве, мов чу­ма!

- Справді, за­раз­ли­ве! - клик­ну­ла тітка гірким то­ном і пос­ту­пи­ла та­ки­ми швид­ки­ми кро­ка­ми впе­ред, що ма­лий про­фе­сор, сту­па­ючи досі по­руч неї, ос­тав­ся цілком по­за­ду.

Опріч ме­не, ма­буть, і він відчув, що тітчин ок­рик «справді за­раз­ли­ве» ти­чив­ся ме­не, бо, до­го­нив­ши її, ска­зав го­лос­но:

- Щодо ме­не, то я ра­див би мо­ло­дим лю­дям, особ­ли­во пан­ноч­кам, чи­та­ти, замість соціалістич­них кни­жок, Чo­кові «Stun­den der An­dacht». [38] Оце прис­тоїть жінкам ліпше, підно­сить ду­ха, я ска­зав би навіть - чис­тить ду­шу.

- Амінь! - шеп­ну­ла мені Ле­на в ухо, сміючись сти­ха.

- Коли собі ба­жаєте, - звер­нув­ся до ме­не, - то я мо­жу вам ци­ми тво­ра­ми слу­жи­ти. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка му­си­ла їх та­кож чи­та­ти.

- Дякую, - відповіла я, - але я те­пер чи­таю Шекспіра.

- То я бу­ду про­си­ти о ті книж­ки, па­не про­фе­сор! - клик­ну­ла тітка. Во­на бу­ла з незвісних