Льюїс Керрол - Аліса в країні чудес, Льюїс Керрол

це мурчанням, а не гарчанням,- заперечила Аліса.

- Називай, як тобі завгодно,- сказав Кіт.- Ти сьогодні граєш з Королевою в крокет?

- Мені б дуже хотілося,- промовила Аліса,- але мене ще не запросили.

- Там побачимося,- зауважив Кіт і зник. Алісу це не дуже здивувало, бо вона вже почала звикати до того, що весь час відбуваються всілякі дивні речі. Вона все ще дивилася на те місце, де сидів Кіт, як раптом той з’явився знову.

- До речі, що сталося з немовлям? - поцікавився Кіт.- Я мало не забув запитати.

- Воно обернулося на порося,- дуже спокійно пояснила Аліса, так, немовби Кіт повернувся цілком природним шляхом.

- Я так і думав,- зауважив Кіт і знову зник.

Аліса очікувала деякий час, сподіваючись, що побачить його знову, але той не з’являвся, тому через хвилину чи дві вона пішла в тому напрямі, де, як сказав Кіт, жив Солоний Заєць.

- Капелюшників я вже бачила,- сказала вона собі,- багато цікавіше зустрітися з Солоним Зайцем. Оскільки зараз уже травень, то він, може, уже не дуже казиться, у всякому разі не так, як у березні.- Говорячи це, вона зиркнула вгору, і там на гілці дерева знову сидів Кіт.

- Ти сказала на порося чи на карася? - запитав він.

- Я сказала на порося,- відповіла Аліса.- І чи не могли б ви з’являтися і зникати не так раптово? Від цього у мене паморочиться в голові.

- Гаразд,- погодився Кіт. Цього разу він зникав дуже повільно, починаючи з кінчика хвоста і кінчаючи усмішкою, яка залишалася ще деякий час після того, як весь Кіт уже зник.

- Чи ба, мені часто доводилося бачити котів без усмішки,- подумала Аліса,- але усмішку без кота! Нічого дивовижнішого я ще зроду не бачила!

Пройшовши невелику відстань, вона опинилася перед будиночком Солоного Зайця. Вона подумала, що це саме його будиночок, бо димарі нагадували вуха, а дах був критий хутром. Будиночок був такий великий, що вона не насмілилась підійти до нього зразу, а спочатку з’їла шматочок гриба в лівій руці і підросла майже до двох футів заввишки. Навіть після цього вона наближалася до будиночка дуже боязко, говорячи собі:

- А що, як він і зараз казиться? Мабуть, краще було піти до Капелюшника.

 

РОЗДІЛ VII.
ЧАЮВАННЯ БОЖЕВІЛЬНИХ

 

 

Перед будинком під деревом стояв накритий стіл, за яким Солоний Заєць і Капелюшник пили чай. Вовчок сидів посередині і спав, а ті двоє спиралися на нього ліктями, мов на подушку, і розмовляли через його голову.

- Вовчку повинно бути дуже незручно,- подумала Аліса.- Проте він спить, йому, мабуть, однаково.

Стіл був великий, але вони всі троє збилися на одному кінці його. «Немає місця! Немає місця!» закричали вони, коли помітили, що Аліса наближається.

- Місця скільки завгодно,- обурено промовила Аліса і сіла в велике крісло в кінці столу.

- Випий вина,- запропонував Солоний Заєць заохочуючим голосом.

Аліса оглянула стіл, але там не було нічого, крім чаю.

- Я не бачу вина,- зауважила дівчинка.

- Його й немає,- погодився Солоний Заєць.

- Тоді не дуже чемно з вашого боку пропонувати його,- сердито сказала Аліса.

- А з твого боку було дуже чемно сідати до столу без запрошення? - зауважив Солоний Заєць.

- Я не знала, що це ваш стіл,- промовила Аліса.- Він накритий більше, ніж на трьох.

- Тобі треба підстригтися,- сказав Капелюшник. Весь час він з величезною цікавістю розглядав Алісу, і це були його перші слова.

- Вам треба навчитися не зачіпати особистостей,- відповіла Аліса трохи роздратовано.- Це свідчить про невихованість.

Капелюшник широко розплющив очі, коли почув це, проте у відповідь він лише запитав:

- Що спільного між вороною і письмовим столом?

«Нарешті починаються розваги! - подумала Аліса.- Я рада, що вони почали задавати загадки...» - Думаю, що зумію відгадати,- додала вона вголос.

- Ти маєш на увазі, що зумієш знайти відповідь на загадку? - допитувався Солоний Заєць.

- Саме так,- погодилася Аліса.

- В такому разі тобі слід говорити те, що ти маєш на увазі,- продовжував Солоний Заєць.

- Я так і роблю,- поквапливо відповіла Аліса.- Принаймні... Принаймні я маю на увазі те, що говорю... адже це те саме, розумієте.



 

- Зовсім не те саме! - вигукнув Капелюшник.- Авжеж, ти ще скажеш, що «Я бачу те, що їм», це те саме, що «я їм те, що бачу»!

- Ти ще, може, скажеш,- додав Солоний Заєць,- що «Мені подобається те, що я маю», це те саме, що «Я маю те, що мені подобається».

- Або ти ще, може, скажеш,- додав Вовчок, який, здавалося, розмовляв крізь сон,- що «Я дихаю, коли сплю» - це те саме, що «Я сплю, коли дихаю».

- Щодо тебе, то це те саме,- зауважив Капелюшник, і розмова увірвалася. Все товариство на час замовкло, а Аліса згадувала все, що знала про ворон та письмові столи, хоч знала вона не так уже й багато.

Першим порушив мовчанку Капелюшник.- Яке у нас сьогодні число? - запитав він, повертаючи голову до Аліси. Він дістав з кишені годинника і занепокоєно дивився на нього, весь час струшуючи його і підносячи до вуха.

Аліса трохи подумала і відповіла: - Четверте.

- Два дні різниці,- зітхнув Капелюшник.- Я ж тобі казав, що вершкове масло не годиться для механізму! - додав він, сердито зиркаючи на Солоного Зайця.

- Але це було дуже добре масло! - винувато заперечив Солоний Заєць.

- Так, але, мабуть, попали крихти,- буркнув Капелюшник.- Не слід було брати його хлібним ножем. Солоний Заєць узяв годинника і похмуро подивився на нього, потім занурив його в чашку з чаєм і знов поглянув на нього, але нічого кращого не надумав, як повторити своє попереднє зауваження:

- Це було дуже добре масло, розумієш.

Аліса зацікавлено зазирнула через його плече.

- Який дивний годинник,- зауважила вона.- Він показує числа і не показує, котра година.

- З якої речі він буде показувати