Льюїс Керрол - Аліса в країні чудес, Льюїс Керрол

- Від цього ми б нічого не виграли,- промовила Аліса, яка дуже зраділа нагоді похвалитися деякими своїми знаннями.- Тільки подумайте, який клопіт буде з днем і ніччю. Розумієте, земля обертається навколо осі за двадцять чотири години. Так, у неї є вісь...

- Яка вісь? - обурилася Герцогиня.- Візьми її повісь.

Аліса дуже стурбовано зиркнула на куховарку, щоб з’ясувати, чи та схильна здійснити цю загрозу. Але куховарка заклопотано мішала суп і, здається, не прислухалася. Тоді Аліса продовжувала:

- За двадцять чотири години, я гадаю... Чи, може, за дванадцять? Я...

- Ох, не чіпай мене,- відмахнулася Герцогиня,- я терпіти не можу цифр.- І вона знов почала бавити немовля, наспівуючи при цьому щось на зразок колискової пісні і з усієї сили чукикаючи в кінці кожного рядка:

Бурчи, кричи на немовля,

Лупи його, як чхає,

Що те чхання нам дошкуля,

Маля прекрасно знає...

Гу! Гуі Гу!

Коли Герцогиня співала другий куплет пісні, вона продовжувала з такою силою підкидати немовля, що бідне мале аж захлиналося від плачу і Аліса ледве розбирала слова:

Бурчу, кричу на немовля,

Луплю його, як чхає,

Ото хай дурня не валя,

До перцю привикає!

Гу! Гу! Гу!

- На! Можеш трошки побавитися з ним, якщо хочеш! - сказала Герцогиня і шпурнула Алісі немовля.- Мені треба піти і приготуватися до гри в крокет з Королевою.- Герцогиня поспішила геть з кімнати. Куховарка шпурнула їй вслід сковороду, але не влучила.

Аліса насилу зловила немовля, бо це було маленьке створіння якоїсь дивної форми, що розчепірило руки і ноги в усі боки.

- Точнісінько, як морська зірка,- подумала Аліса. Бідолашне мале пихкало, як паровик, коли вона його вхопила, і так вигиналося в усі боки, що перші кілька хвилин вона лише з усіх сил старалася вдержати його. Коли вона нарешті приловчилася тримати немовля на руках (для цього його треба було скрутити в вузол і міцно тримати за праве вухо і ліву ніжку, не даючи йому випростатися), вона винесла його надвір.

- Якщо я не заберу з собою це немовля,- роздумувала Аліса,- вони, без сумніву, скоро занапастять його. Хіба це не злочин - залишити його тут? - Останні слова вона вимовила вголос, і мале у відповідь хрюкнуло (на цей час воно вже перестало чхати).- Не хрюкай! - гримнула Аліса.- Не думай, що це так гарно!

Немовля знову хрюкнуло, і Аліса занепокоєно зазирнула йому в обличчя, щоб дізнатися, що з ним таке. Не могло бути сумніву в тому, що в нього був надто кирпатий ніс, більше схожий на рильце, ніж на справжній ніс, а очі, як на дитину, занадто вже малі. І взагалі зовнішній вигляд дитини не сподобався Алісі.

- А може, це воно так схлипує,- подумала Аліса і знову зазирнула йому в очі, щоб побачити, чи є там сльози. Ні, сліз не було.

- Якщо ти, моє любе, збираєшся обернутися на порося,- заговорила Аліса серйозно,- я не буду панькатися з тобою. Май це на увазі!

Бідолашне мале знову схлипнуло (а може, хрюкнуло, важко було розібрати), потім деякий час вони йшли мовчки.



Тільки-но Аліса почала роздумувати: «Ну що я буду робити з цим створінням, якщо принесу його додому?», як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що вона з деяким острахом зиркнула на нього. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: це було справжнісіньке порося. Вона зрозуміла, що буде цілковитим безглуздям з її боку няньчитись з ним далі.

Тому вона пустила маленьке створіння на землю і з полегшенням побачила, що воно спокійнісінько побігло до лісу.

- Якби воно підросло,- розмовляла сама з собою Аліса,- з нього вийшла б дуже гидка дитина, але свиня з нього, гадаю, буде дуже гарна.- І вона почала пригадувати тих знайомих дітей, з яких вийшли б добрячі поросята. Вона саме говорила собі: - Якби тільки знати спосіб перетворювати їх на...- І раптом трохи злякано спинилася, побачивши Кота Сміюна, що сидів на гілці дерева в кількох ярдах від неї.

Кіт лише посміхнувся, коли побачив Алісу. «На вигляд він досить добродушний,- подумала вона.- Але у нього такі довгі кігті і так багато зубів, що краще ставитися до нього з повагою», вирішила вона.

- Котику Сміюнчику! - нерішуче почала вона, бо не знала, чи сподобається тому таке ім’я. Але Кіт ще дужче посміхнувся. «Поки що йому не до вподоби», подумала Аліса і продовжувала: - Будь ласка, чи не скажете ви мені, якою дорогою можна вийти звідси?

- Це в великій мірі залежить від того, куди ти хочеш попасти,- відповів Кіт.

- Мені однаково, куди...- пояснила Аліса:

- Тоді не має значення, якою дорогою ти підеш,- зауважив Кіт.

- ...аби я попала куди-небудь,- додала Аліса на пояснення.

- О, куди-небудь ти обов’язково попадеш,- сказав Кіт,- якщо будеш іти достатньо довго.

Аліса почувала, що проти цього нічого заперечити, тому вона спробувала поставити запитання інакше:

- Хто живе в цих місцях?

- В тому напрямі,- сказав Кіт, махнувши правою лапою,- живе Капелюшник, а в тому,- махнув другою лапою,- живе Солоний Заєць. Відвідай кого хочеш з них. Вони обидва божевільні.

- Ну, я не хочу іти до божевільних,- зауважила Аліса.



- О, тут уже нічого не вдієш,- сказав Кіт,- ми всі тут божевільні. Я божевільний, та й ти теж божевільна.

- Звідки ви знаєте, що я божевільна? - запитала Аліса.

- Ти повинна бути божевільною,- пояснив Кіт,- інакше ти б не прийшла сюди.

Аліса зовсім не вважала це за доказ, проте продовжувала:

- А звідки ви знаєте, що ви божевільні?

- Почнемо з того,- промовив Кіт,- що собаки не божевільні. Ти згодна з цим?

- Припустимо, що так,- погодилася Аліса.

- Ну, в такому разі,- продовжував Кіт,- розумієш, собака гарчить, коли сердиться, і крутить хвостом, коли задоволена. А я гарчу, коли задоволений, а кручу хвостом, коли серджуся. Ось чому я божевільний.

- Я називаю