Льюїс Керрол - Аліса в країні чудес, Льюїс Керрол

пробратися в той прегарний сад... Але як цього домогтися, хотіла б я знати?

Говорячи це, вона раптом опинилася перед галявиною з будиночком футів чотири заввишки.

- Хто б там не жив,- міркувала Аліса,- не годиться з’являтися перед ними такою великою. Я можу до смерті перелякати їх!

Отже, вона почала потрошку кусати шматочок гриба в правій руці і не насмілювалася підходити до будиночка, доки не зменшилася до дев’яти дюймів заввишки.

 

РОЗДІЛ VI.
ПОРОСЯ ТА ПЕРЕЦЬ

 

 

Хвилину чи дві вона стояла, розглядаючи будиночок та роздумуючи, що робити далі. Раптом з лісу вибіг лакей, зодягнений в ліврею (вона й прийняла його за лакея саме завдяки лівреї, інакше, судячи з його обличчя, його можна було скоріше назвати карасем), і загримав у двері. Їх відчинив інший лакей в лівреї, з круглим обличчям і великими жаб’ячими очима. У обох лакеїв, як помітила Аліса, було припудрене волосся, завите по всій голові. Їй дуже кортіло знати, що все це означає, тому вона трошки виповзла з лісу, щоб послухати.

Ліврейний лакей-карась почав з того, що дістав з-під пахви великий, майже такий завбільшки, як він сам, пакет і простяг його другому лакеєві, урочисто виголошуючи:

- Герцогині. Запрошення від Королеви на партію в крокет.

Ліврейний лакей-пуголовок повторив так само урочисто, лише трохи переставив слова:

- Від Королеви. Запрошення Герцогині на партію в крокет.

Після цього обидва так низько вклонилися, що їхні кучері переплуталися.

Це так розсмішило Алісу, що вона мусила відбігти назад в ліс, боячись, щоб її, бува, не почули. Коли вона знову визирнула з лісу, ліврейний лакей-карась уже пішов собі, а другий сидів на землі неподалік від дверей, втупившись порожніми очима в небо.

Аліса боязко підійшла до дверей і постукала.

- Немає ніякої рації стукати,- зауважив лакей,- з двох причин. По-перше, тому, що я знаходжуся з того самого боку дверей, що й ти; по-друге, вони здійняли такий гармидер в хаті, що навряд чи хто почує тебе.

В хаті справді був страшенний гармидер: хтось весь час верещав і чхав, час від часу доносився голосний брязкіт, ніби там вщент розліталося блюдо або макітра.

- Тоді, будь ласка, скажіть,- мовила Аліса,- як мені зайти в будиночок?

- Була б рація стукати,- вів своє лакей, не звертаючи уваги на неї,- якби двері були між нами. Наприклад, якби ти була всередині, ти б могла постукати, а я б міг випустити тебе.

Він дивився на небо весь час, поки говорив. Аліса вважала це зовсім нечемним.

- Але, мабуть, він нічого не може подіяти,- сказала вона собі,- адже в нього очі знаходяться майже на самісінькій маківці. Та як би там не було, на запитання він може відповісти... Як мені попасти в дім? - повторила вона вголос.

- Я буду сидіти тут,- зауважив лакей,- до завтра…



 

В цю мить двері будиночка відчинилися і звідти прямісінько в голову лакея полетіла тарілка. Вона зачепила його за носа і розбилася на друзки об одно з дерев позаду нього.

- ...а може до післязавтра,- продовжував лакей тим самим голосом, ніби нічого не трапилося.

- Як мені попасти в дім? - знову запитала Аліса ще голосніше.

- А тобі взагалі треба туди попасти? - запитав лакей.- Ось що необхідно з’ясувати перш за все, розумієш.

Це, без сумніву, було вірно, але Аліса не любила, коли з нею так розмовляли.

- До чого справді жахлива,- пробурчала Аліса,- оця манера всіх створінь суперечити! Від цього можна збожеволіти!

Лакей, здається, вважав це слушною нагодою, щоб повторити своє зауваження з деякими змінами:

- Я буду сидіти тут,- сказав він,- час від часу, день за днем.

- Але що мені робити? - запитала Аліса.

- Що хочеш,- відповів лакей і почав насвистувати.

- Не варто розмовляти з ним,- сказала Аліса у відчаї,- він справжнісінький дурень! - і вона відчинила двері і зайшла в дім.

Двері вели прямо до великої кухні, повнісінької диму. Герцогиня сиділа на триногому стільці посеред кухні, бавлячи немовля, а куховарка схилилась над плитою і щось помішувала в великому казані, здається, суп.

- В цьому супі, без сумніву, занадто багато перцю! - ледве вимовила Аліса, зачхавшися.

Справді, в повітрі було занадто багато перцю. Навіть Герцогиня почихувала час від часу, що ж до дитини, то вона безупинно чхала і кричала, кричала і чхала. В кухні тільки двоє не чхали: куховарка та кіт, який сидів на припічку і посміхався на весь рот.

- Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені,- заговорила несміло Аліса, бо не була певна, що їй припадало говорити першій,- чому ваш кіт так посміхається?

- Це Кіт Сміюн,- пояснила Герцогиня,- тому й посміхається. Порося!



 

Останнє слово вона сказала з такою несподіваною люттю, що Аліса аж підскочила, але скоро зрозуміла, що це стосувалося немовляти, тому вона набралася сміливості і продовжувала:

- Я не знала, що бувають Коти Сміюни. Тобто я не знала, що коти взагалі вміють посміхатися.

- Вони всі вміють,- сказала Герцогиня,- і більшість з них посміхається.

- Я не знаю жодного, який посміхався б,- дуже ввічливо зауважила Аліса, надзвичайно задоволена тим, що зав’язалася розмова.

- Ти багато чого не знаєш,- промовила Герцогиня,- це факт.

Алісі зовсім не припав до душі тон цього зауваження, тому вона вирішила змінити розмову. В той час, як вона намагалася щось придумати, куховарка зняла з вогню казан із супом і зразу ж почала шпурляти все, що попадало під руки, на Герцогиню і немовля. Спочатку полетіли щипці, за ними - справжня злива каструль, тарілок та полумисків. Герцогиня не звертала на них уваги, навіть якщо вони попадали на неї. А немовля так репетувало до цього, що важко було сказати, чи було йому боляче від ударів, чи ні.

- Ой, будь ласка, обережніше! Що ви робите! - кричала охоплена жахом Аліса, підстрибуючи.- Ой, пропав його дорогоцінний носик! - коли величезна каструля пролетіла зовсім поряд, мало не відірвавши носа немовляті.

- Якби кожен займався своїми