Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

батько — Чортова кишеня. Стара Хайка лежить долі, В перинах поганих. Де ж Ярема? Взявши торбу, Потяг у Вільшану. Конфедерати
«Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий… Одчиняй! Ламайте двері, поки вийде Старий паскуда!» «Постривай! Стривайте, зараз!» «Нагаями Свиняче ухо! Жартувать, Чи що, ти хочеш?» «Я? З панами? Крий Боже! Зараз, дайте встать, Ясновельможні (нишком – свині)». «Пане полковнику, ламай!» Упали двері… А нагай Малює вздовж жидівську спину. «Здоров, свине, здоров, жиде, Здоров, чортів сину!» Та натаєм, та натаєм. А жид зогнув спину: «Не жартуйте, мості-пане!» «Добривечір в хату! Ще раз шельму! ще раз!.. Годі! Вибачай, проклятий! Добривечір! А де дочка?» «Умерла, панове». «Лжеш, Іудо! Нагаями!» Посипались знову. «Ой паночки-голубчики, Єй-богу, немає!» «Брешеш, шельмо!» «Коли брешу, Нехай Бог карає!» «Не Бог, а ми. Признавайся!» «Нащо б мав ховати, Якби жива? Нехай, Боже, Щоб я був проклятий!..» «Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове, Літаню співає. Перехрестись!» «Як же воно? Далебі, не знаю». «Отак, дивись…» Лях хреститься, А за ним Іуда. «Браво! браво! Охрестили. Ну за таке чудо Могоричу, мості-пане! Чуєш, охрещений? Могоричу!» «Зараз, зараз!» Ревуть, мов скажені, Ревуть ляхи, а поставець По столу гуляє. «Єще Польща не згінела!» — Хто куди гукає. «Давай, жиде!» Охрещений Із льоху та в хату Знай, шмигляє, наливає, А конфедерати, Знай, гукають: «Жиде, меду!» Жид не схаменеться. «Де цимбали? Грай, псявіро!» Аж корчма трясеться — Краков'яка оддирають, Вальса та мазура. І жид гляне, та нищечком: «Шляхетська натура!» «Добре, годі! Тепер співай!» «Не вмію, єй-богу!» «Не божись, собача шкуро!» «Яку ж вам? Небогу! Була собі Гандзя{42}, Каліка-небога, Божилася, Молилася, Що боліли ноги; На панщину не ходила, А за парубками Тихесенько, Гарнесенько, Поміж бур'янами». «Годі! годі! Це погана: Схизмати{43} співають». «Якої ж вам? Хіба оцю? Стривайте, згадаю… Перед паном Хведором{44} Ходить жид ходором І задком, І передком Перед паном Хведірком» «Добре, годі! Тепер плати!» «Жартуєте, пане: За що платить?» «Що слухали. Не кривись, поганий! Не жартуєм. Давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга; я панською Ласкою багатий». «Лжеш, собако! Признавайся! Ануте, панове, Батогами!» Засвистіли, Хрестять Лейбу знову. Періщили, періщили, Аж пір'я летіло… «Єй же богу ні шеляга! Їжте моє тіло! Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!» «Ось ми порятуєм». «Постривайте, я щось скажу». «Почуєм, почуєм, Та не бреши, бо, хоч здохни, Брехня не поможе». «Ні, в Вільшаній…» «Твої гроші?» «Мої!., ховай Боже! Ні, я кажу що в Вільшаній… Вільшанські схизмати По три сем'ї, по чотири Живуть в одній хаті». «Ми це знаєм, бо ми самі Їх так очухрали». «Та ні, не те… вибачайте… Щоб лиха не знали, Щоб вам гроші приснилися… Бачте, у Вільшаній У костьолі… у титаря… А дочка Оксана! Ховай Боже! Як панночка! Що-то за хороше! А червінців! хоч не його, Так що? Аби гроші». «Аби гроші, однаково! Правду Лейба А щоб певна була правда, Нехай шлях покаже. Одягайся!» Поїхали Ляхи у Вільшану. Один тілько під лавою Конфедерат п'яний Нездужа встать, а курника, П'яний і веселий: «My zyjemy, my zyjemy, Polska nie zginela»{45}. Титар
«У гаю, гаю Вітру немає; Місяць високо, Зіроньки сяють. Вийди, серденько, — Я виглядаю; Хоч на годину, Моя рибчино! Виглянь, голубко, Та поворкуєм, Та посумуєм; Бо я далеко Сю ніч мандрую. Виглянь же, пташко, Моє серденько, Поки близенько, Та поворкуєм… Ох, тяжко, важко!» Отак, ходя попід гаєм, Ярема співає, Виглядає; а Оксани Немає, немає. Зорі сяють; серед неба Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю; На калині, над водою, Так і виливає, Неначе зна, що дівчину Козак виглядає. А Ярема по долині Ледве-ледве ходить, Не дивиться, не слухає… «Нащо мені врода, Коли нема долі, нема талану! Літа молодії марно пропадуть. Один я на світі без роду і доля — Стеблина-билина на чужому полі. Стеблину-билину вітри рознесуть: Так і мене люде не знають, де діти. За що ж одцурались? Що я сирота. Одно було серце, одно на всім світі, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась». І хлинули сльози. Поплакав сердега, утер рукавом. «Оставайсь здорова. В далекій дорозі Найду або долю, або за Дніпром Ляжу головою… А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює Ті карії очі, ті очі козачі, Що ти цілувала, серденько моє! Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобі не пара; я в сірій свитині, А ти титарівна. Кращого вітай, Вітай, кого знаєш… Така моя доля. Забудь мене, пташко, забудь, не журись. А коли почуєш, що на чужім полі Поляг головою, нишком помолись. Одна, серце, на всім світі Хоч ти помолися!» Та й заплакав сіромаха, На кий похилившись, Плаче собі тихесенько… Шелест!.. Коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка, Крадеться Оксана. Забув, побіг, обнялися. «Серце!» – та й зомліли. Довго-довго тілько «серце» — Та й знову німіли. «Годі, пташко!» «Ще трошечки, Ще… ще… сизокрилий! Вийми душу!., ще раз… ще раз… Ох, як я втомилась!» «Одпочинь, моя ти зоре! Ти з неба злетіла!» Послав свитку. Як ясочка, Усміхнулась, сіла. «Сідай же й ти коло мене». Сів, та й обнялися. «Серце моє, зоре моя, Де це ти зоріла?» «Я сьогодні забарилась: Батько занедужав; Коло його все поралась…» «А мене й байдуже?» «Який-бо ти, єй же богу!» І сльози блиснули. «Не плач, серце, я жартую». «Жарти!» Усміхнулась, Прихилилась головкою Та й ніби заснула. «Бач, Оксано, я жартую, А ти й справді плачеш. Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш. Завтра буду я далеко, Далеко, Оксано… Завтра вночі у Чигрині Свячений достану. Дасть він мені срібло-злото, Дасть він мені славу; Одягну тебе, обую, Посажу, як паву, На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду; Поки не вмру, дивитимусь». «А може, й забудеш? Розбагатієш, у Київ Поїдеш з панами, Найдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану!» «Хіба краща є за тебе?» «Може, й є – не знаю». «Гнівиш Бога, моє серце: Кращої немає Ні на небі, ні за небом, Ні за синім морем Нема кращої за тебе!» «Що се ти говориш? Схаменися!» «Правду, рибко!» Та й знову, та й знову. Довго вони, як бачите, Меж мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили; То плакали, то божились, То ще раз божились. Їй Ярема розказував, Як жить вони будуть Укупочці, як золото І долю добуде, Як виріжуть гайдамаки Ляхів в Україні, Як він буде панувати, Коли не загине. Аж обридло, слухаючи, Далебі, дівчата! «Ото який! Мов і справді Обридло!» А мати Або батько як побачать, Що ви, мої любі, Таке диво читаєте, — Гріха на всю губу! Тоді, тоді… Та цур йому, А дуже цікаве! А надто вам розказать би, Як козак чорнявий Під вербою, над водою, Обнявшись, сумує; А Оксана, як голубка, Воркує, цілує; То заплаче, то зомліє, Головоньку схилить: «Серце моє, доле моя! Соколе мій милий! Мій!..» Аж верби нагинались Слухать тую мову. Ото мова! Не розкажу, Мої чорноброві, Не розкажу против ночі, А то ще присниться. Нехай собі розійдуться Так, як ізійшлися, — Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі. Нехай собі… Може, ще раз Вони на сім світі Зострінуться… Побачимо… А тим часом світить З усіх вікон у титаря. Що-то там твориться? Треба глянуть та розказать… Бодай не дивиться! Бодай не дивитись, бодай не казати! Бо за людей сором, бо серце болить. Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люде, що зібрались волю боронить. Боронять, прокляті… Будь проклята мати, І день і година, коли понесла, Коли породила, на світ привела! Дивіться, що роблять у титаря в хаті Пекельнії діти. У печі пала Огонь і світить на всю хату В кутку собакою дрижить Проклятий жид; конфедерати Кричать до титаря: «Хоч жить? Скажи, де гроші?» Той мовчить. Налигачем скрутили руки, Об землю вдарили – нема, Нема ні слова. «Мало муки! Давайте приску! Де смола? Кропи його! Отак! Холоне? Мерщій же приском посипай! Що? скажеш, шельмо?… І не стогне! Завзята бестія! Стривай!» Насипали в халяви жару… «У тім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав, сердега. Пропадай, Душа, без сповіді святої! «Оксано, дочко!» – та й умер. Ляхи задумалися, стоя, Хоч і запеклі. «Що ж тепер? Панове, ради! Поміркуєм, Тепер з ним нічого робить. Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте! Хто в Бога вірує!» – кричить Надворі голос що є сили. Ляхи зомліли. «Хто такий?» Оксана в двері: «Вбили! вбили!» Та й пада крижем. А старший Махнув рукою на громаду. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшли. Сам позаду Бере зомлілую… Де ж ти, Яремо, де ти? подивися! А він, мандруючи, співа, Як Наливайко з ляхом бився. Ляхи пропали; нежива Пропала з ними і Оксана. Собаки де-де по Вільшаній Загавкають та й замовчать. Біліє місяць; люде сплять, І титар спить… Не рано встане: Навіки, праведний, заснув. Горіло світло, погасало, Погасло… Мертвий мов здригнув. І сумно-сумно в