Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

шпори{30}, — От де слава! А то співа: «Грає синє море», А сам плаче, за тобою І твоя громада У сіряках!..» Правда, мудрі! Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте… кричіть собі, Я слухать не буду Та й до себе не покличу: Ви розумні люди — А я дурень; один собі У моїй хатині Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. Заспіваю – море грає, Вітер повіває, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю – розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий вкрили. Отамани на вороних Перед бунчуками Вигравають… А пороги Меж очеретами Ревуть, стогнуть, розсердились, Щось страшне співають. Послухаю, пожурюся, У старих спитаю: «Чого, батьки, сумуєте?» «Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна…» І я плачу. А тим часом Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани всі в золоті, У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують, Як Січ будовали, Як козаки на байдаках Пороги минали, Як гуляли по синьому, Грілися в Скутарі Та як, люльки закуривши В Польщі на пожарі, В Україну верталися, Як бенкетовали. «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» — Козаки гукали. Шинкар знає, наливає І не схаменеться; Кобзар вшкварив, а козаки — Аж Хортиця гнеться — Метелиці та гопака Гуртом оддирають; Кухоль ходить, переходить, Так і висихає. «Гуляй, пане, без жупана, Гуляй, вітре, полем, Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля». Взявшись в боки, навприсідки Парубки з дідами. «Отак, діти! добре, діти! Будете панами». Отамани на бенкеті, Неначе на раді, Похожають, розмовляють; Вельможна громада Не втерпіла, ударила Старими ногами. А я дивлюсь, поглядаю, Сміюся сльозами. Дивлюся, сміюся, дрібні утираю — Я не одинокий, є з ким в світі жить; У моїй хатині, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить, У моїй хатині синє море грає, Могила сумує, тополя шумить, Тихесенько Гриця дівчина співає — Я не одинокий, є з ким вік дожить. От де моє добро, гроші, От де моя слава, А за раду спасибі вам, За раду лукаву. Буде з мене, поки живу І мертвого слова, Щоб виливать журбу, сльози. Бувайте здорові, Піду синів випровожать В далеку дорогу. Нехай ідуть – може, найдуть Козака старого, Що привіта моїх діток Старими сльозами. Буде з мене. Скажу ще раз: Пан я над панами. Отак, сидя в кінці стола, Міркую, гадаю: Кого просить? хто поведе? Надворі світає; Погас місяць, горить сонце. Гайдамаки встали, Помолились, одяглися, Кругом мене стали. Сумно, сумно, як сироти, Мовчки похилились. «Благослови, – кажуть, – батьку, Поки маєм силу; Благослови шукать долю На широкім світі». Постривайте… світ не хата, А ви малі діти, Нерозумні. Хто ватажком Піде перед вами? Хто проведе? Лихо, діти, Лихо мені з вами! Викохав вас, вигодував, Виросли чималі, Йдете в люди, а там тепер Все письменне стало. Вибачайте, що не вивчив, Бо й мене хоч били, Добре били, а багато Дечому навчили! Тма, мна{31} знаю, а оксію{32} Не втну таки й досі. Що ж вам скажуть? Ходім, сини, Ходімо, попросим. Єсть у мене щирий батько{33} (Рідного немає) — Дасть він мені раду з вами, Як то тяжко блукать в світі Сироті без роду; А до того – душа щира, Козацького роду, Не одцуравсь того слова, Що мати співала, Як малого повивала, З малим розмовляла; Не одцуравсь того слова, Що про Україну Сліпий старець, сумуючи, Співає під тином. Любить її, думу правди, Козацькую славу, Любить її – ходім, сини, На раду ласкаву. Якби не він спіткав мене При лихій годині, Давно б досі заховали В снігу на чужині; Заховали б та й сказали: «Так… якесь ледащо…» Тяжко, важко нудить світом, Не знаючи за що. Минулося, щоб не снилось!.. Ходімо, хлоп'ята, Коли мені на чужині Не дав погибати, То й вас прийме, привітає, Як свою дитину. А од його, помолившись, Гайда в Україну!» Добридень же, тату, в хату На твоїм порогу, Благослови моїх діток В далеку дорогу. Інтродукція {34}
Була колись шляхетчина{35}, Вельможная пані; Мірялася з москалями, З ордою, з султаном, З німотою… Було колись… Та що не минає? Було, шляхта{36}, знай, чваниться, День і ніч гуляє Та королем коверзує… Не кажу Степаном Або Яном Собієським: Ті два незвичайні — А іншими. Небораки Мовчки панували. Сейми, сеймики ревіли, Сусіди мовчали, Дивилися, як королі Із Польщі втікають, Та слухали, як шляхетство Навісне гукає. «Nie pozwalam! Nie pozwalam!»{37} — Шляхта репетує, А магнати палять хати, Шабельки гартують. Довго таке творилося, Поки не в Варшаві Запановав над ляхами Понятовський жвавий. Запановав та й думав шляхту Приборкать трошки… Не зумів! Добра хотів, як дітям мати, А може, й ще чого хотів. Єдине слово «nie pozwalam» У шляхти думав одібрать, А потім!.. Польща запалала, Панки сказилися… Кричать: «Гонору слово, дарма праця! Поганець, наймит москаля!» На ґвалт Пулавського і Паца Встає шляхетськая земля, І разом сто конфедерацій{38}. Розбрілись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві, по Молдаванах І по Україні{39}; Розбрілися та й забули Волю рятувати, Полигалися з жидами, Та й ну руйнувати. Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили. Галайда{40}
«Яремо! герш-ту{41}, хамів сину? Піди кобилу приведи, Подай патинки господині Та принеси мені води, Вимети хату внеси дрова, Посип індикам, гусям дай, Піди до льоху, до корови, Та швидче, хаме!.. Постривай! Упоравшись, біжи в Вільшану: Iшов Ярема, похиливсь. Отак уранці жид поганий Над козаком коверзував. Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить, Не знав, нагинався… О Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспіває… О Боже мій милий, як весело жить! Сирота Ярема, сирота убогий: Ні сестри, ні брата, нікого нема! Попихач жидівський, виріс у порогу; А не клене долі, людей не займа. Та й за що їх лаять? Хіба вони знають, Кого треба гладить, кого катувать? Нехай бенкетують… У їх доля дбає, А сироті треба самому придбать. Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить: Що-небудь згадає або що побачить… Та й знову за працю. Отак треба жить! Нащо батько, мати, високі палати, Коли нема серця з серцем розмовлять? Сирота Ярема – сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать: Єсть карії очі як зіроньки сяють, Білі рученята – мліють-обнімають, Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає, Святим духом серед ночі Понад ним витає. Отакий-то мій Ярема, Сирота багатий. Таким і я колись-то був. Минуло, дівчата… Минулося, розійшлося, І сліду не стало. Серце мліє, як згадаю… Чому не осталось? Чому не осталось, чому не вітало? Легше було б сльози, журбу виливать. Люди одібрали, бо їм було мало. «Нащо йому доля? треба закопать: Він і так багатий…» Багатий на лати Та на дрібні сльози – бодай не втирать! Доле моя, доле! Де тебе шукать? Вернися до мене, до моєї хати, Або хоч приснися… Не хочеться спать. Вибачайте, люди добрі: Може, не до ладу Та прокляте лихо-злидні Кому не завадить? Може, ще раз зустрінемось, Поки шкандибаю За Яремою по світу, А може… й не знаю. Лихо, люди, всюди лихо. Нігде пригорнуться: Куди, каже, хилить доля, Туди й треба гнуться — Гнуться мовчки, усміхаться, Щоб люди не знали, Що на серці заховано, Щоб не привітали. Бо їх ласка… Нехай сниться Тому в кого доля, А сироті щоб не снилась, Не снилась ніколи! Тяжко, нудно розказувать, А мовчать не вмію. Виливайся ж, слово-сльози: Сонечко не гріє, Не висушить. Поділюся Моїми сльозами… Та не з братом, не з сестрою — З німими стінами На чужині… А поки що — До корчми вернуся, Що там робиться. Жидюга Дрижить, ізігнувшись Над каганцем: лічить гроші Коло ліжка, клятий. А на ліжку… ох, аж душно!.. Білі рученята Розкидала, розкрилася… Як квіточка в гаю, Червоніє; а пазуха… Пазухи немає — Розірвана… Мабуть, душно На перині спати Одинокій, молоденькій; Ні з ким розмовляти, — Одна шепче. Несказанно Гарна нехрещена! Ото дочка, а то