Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Кидалися? — вгадував Вусатий. — Сусідські діти, камінцями з-за плоту?

— Ні. Власні діти Добромира вже дорослі й живуть у різних містах. Під час плавання він їм надсилав подарунки з кожного порту, а вони відповідали сердечними побажаннями і запрошеннями приїхати до них. Ну, а коли став пенсіонером і вже не надсилав подарунків — здогадуєтесь, мабуть, що було далі?

— Ні побажань, ні запрошень, — мовив Йонатан.

Здавалося, він хотів додати до сказаного дещо з власного досвіду, але тільки махнув задньою лапою і похмуро задумався.

— Ясно! — з деяким запізненням дійшло до Ерика. — Гроб їм у дзьоб! — вилаявся він так круто, як тільки вмів.

— Я не міг більше дивитись, як Добромир журиться, з кожним днем дедалі більше худне й марніє, і влаштувався на роботу в «Самексі». Боцман ні про що не здогадувався, вважаючи, що в будень я просто плаваю собі до обіду в річці. Тим часом ми з панною Зосею купували в комісійних крамницях різні дрібнички й надсилали поштою Добромировим дітям, підробляючи його підпис на листах. Уже почали надходити перші листівки з привітаннями і запрошеннями приїхати в гості, Добромир повеселішав, у нього з’явився апетит, і — от маєш, — треба було мені сьогодні вскочити в таку халепу!.. Я навіть не можу шукати роботи десь-інде, бо інспектор Новак іде по сліду!

Капітан Коот тим часом плескав себе по стегнах, марно сподіваючись почути брязкіт дрібних монет, а потім шукав на грудях гаманця, та, окрім вицвілих планок бойових орденів під шерстю, нічого не знайшов.

Щоб якось умотивувати свої метушливі рухи, він глянув на годинник і сказав:

— Не сьогодні вскочив у халепу, а вчора. Вже вівторок, далеко за північ. Скоро почне світати.

Повзик був так зворушений розповіддю Бікі, що навіть не скористався з нагоди запропонувати нарешті відпочити.

— Факт. Ясно. Хотів краще, але не зміг. Таке життя. Лишайся з нами, забудь про старого боцмана.

— Це неможливо! — запротестував обурений Бікі.

— Ну, то чеши Бубжою до великої річки, великою річкою до моря, морем до океану, а там знайдеш своїх родичів і батьків…

— Батьки трагічно загинули перед моїм народженням, а з родичів ніхто не лишився, — тихо сказав Овальний і, помовчавши трохи, повторив пошепки: — Ніхто…

Вдруге цієї ночі вітер затих, заспокоїлася вода, а тепер і вогонь перестав потріскувати.

Всі троє чули, як б’ються їхні серця і пульсує в жилах кров.

Довго ніхто не озивався, бо в такі хвилини будь-які запитання недоречні.

Тишу порушив той, хто єдиний мав на це незаперечне право:

— Моє кумедне ім’я — це скорочення від назви проклятого острова, в піску якого мене знесли. Кораблі забрали з приреченого на загибель острова людей, усіх 167 мешканців, лишивши тільки несвідомих птахів і метеликів, ссавців і плазунів. Добромир, якого доля занесла туди на борту одного з поіржавілих військових кораблів, теж приречених на загибель, поклав мене разом із жменею гарячого піску до своєї шапки. «Що ви там поцупили, боцмане?» — спитав у нього генерал. «Рятую від вашої бомби одну ще не народжену черепаху», — відказав Добромир, сідаючи в шлюпку, і свиснув у свій мідний боцманський свисток. Тепер, гадаю, ви розумієте, чому я вважаю його не тільки другом, а й батьком і ніколи не покину.

Бікі Хелонідес замовк на хвилину, мабуть, щоб заспокоїтись, а потім, удруге цієї ночі, вдарив плавцем по воді й твердим голосом докінчив:

— У липні 1946 року на атолі Бікіні вибухнула атомна бомба. Загинули всі звірі, хоч вони ніколи нічим не образили людей. Мої батьки і родичі були розчавлені водою, яка вмить стала твердішою за камінь. Багато років після цього птахи гинули в хмарах радіоактивного пилу, а риби — в отруєній воді.

Вогонь згас. Темрява, ніби злякавшись, стала ще густіша. Повзик не бачив кінчика свого дзьоба, а Коот відчув тягар мороку на своїх вусах. На душі у всіх було так паскудно й незатишно, що хотілося самого себе вхопити за карк і дати добрячого стусана…

І саме в цей час над Бубжою, над самісіньким виднокраєм, небо трохи посіріло, роз’яснилося. Всі троє повернули голови в тому напрямку, щоб упевнитися, чи їм це не ввижається.

Ні, тепер уже ясний край неба вигнувся вгору, поступаючись місцем перловій смузі з двома плямами: блакитною й рожевою — провісниками світанку.

Так уже ведеться, що завжди після найтемнішої ночі приходить день, після мороку — сонце, а коли й трапляються хвилини чорні й смутні, треба стиснути дзьоба, випустити пазурі й чекати, чекати…

Коли сонце вихилилося з-за обрію і світло, зачепившись за верхівки дерев, швидко