Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Наклепник, — зауважив Йонатан. — Нікчемний наклепник! Але він сам винен.
— Сам? — здивувався Ерик.
— Авжеж. Якби не купав тітку-кравчиню у службовій ванні, не мав би двох дірок у скаті, то не надужив би владою, знімаючи колесо з машини і підставляючи на його місце нашого овального друга.
— Факт. Ясно… — кивнув дзьобом Крилатий і додав: — Начхай на ту фірму і літай з нами… Тобто, плавай, — виправився він. — Допоможеш он йому рибу ловити… Ну, чого ти, Йонатане, вусом ворушиш, хвостом мелеш?
Коот, подаючи промовисті знаки Повзикові, щоб той утримався від необдуманих пропозицій, змушений був утрутитись:
— На жаль, я не маю ніяких заощаджень, а ти ж чув, либонь, якщо не проспав: Бікі гроші потрібні, як молоко.
— Нехай навіть як павуки чи жуки, але коли чогось нема, то треба обходитись. Ти що, маєш пристрасть до горілки, граєш у карти, ходиш на іподром? — Ерик звернувся просто до води.
— Та звідки?.. — тихо відповів Овальний.
— То в чім річ? Навіщо тобі так потрібні гроші?
— Не знаю, чи вистачить у вас терпіння вислухати мене. Щоб усе пояснити, треба почати здалеку.
— Та хоч від часів, коли ще не винайшли калориферів і, як розповідав мені мій дідусь, всюди були великі печі, а на них скільки завгодно місця для котів.
Йонатан підтягнув товсту гілку, поклав на камінь, і, скочивши всіма чотирма лапами, зламав сухе дерево.
— Посидимо послухаємо, — сказав він, підсовуючи хмиз у жар, — а вранці подрімаємо.
— Пі-пі, с-смішні звичаї,— свиснув Повзик, а що був, як уже мовилось, до всього цікавий, то вмостився зручніше й додав: — Починай здалеку, хоч і від царя Гороха. Ми дуже терплячі, але починай негайно, бо мені, наприклад, може урватися…
— Що урватися? — поцікавився Коот.
— Урватися терпець, сто тисяч зламаних дзьобів!
— Там, де правив цар Горох і де дозрівають банани, де батати, схожі на тутешню траву берізку, розпускають свої білі й червоні квіти, де між шерехатим листям хлібних дерев висять плоди завбільшки з людську голову і пасати шелестять у кронах кокосових пальм…
— Від бататів і пасатів давай, брате, повертати, — Ерик склав єхидного віршика. — Я ціню стислість.
— І ось там тридцять років тому…
— Тридцять? Оце така щирість, шмаркачу?
— Понад тридцять. У моїй родині Хелонідесів, морських черепах, багато хто живе за сто років, тож нічого дивного, що я все-таки старший від вас, хоч ви мене і вважаєте шмаркачем.
— Спочатку ти вимагаєш стислості,— звернувся капітан Коот до Повзика, — а потім сам же й заважаєш. Як не закриєш дзьоба, Ерику, будемо вважати тебе холериком.
— І саме там понад чверть віку тому, — провадив Овальний, — я познайомився з боцманом Добромиром, який урятував мене від страшної смерті, і поселився в його каюті на старому пароплаві, який ходив під ліберійським прапором. Плавали ми на цій лайбі по морях і океанах, никаючи від порту до порту, аж поки днище проіржавіло наскрізь, та ще й під час тайфуну. Тоді й з’явилася нагода сплатити частину боргу боцманові,— я врятував його від зграї акул, винісши на кораловий острів…
Бікі, помітивши, що спогади дуже розчулюють його, а ритм оповідання, неначе морська течія, заносить надто далеко від порту, ляснув плавцем так, аж кола розбіглися по воді затоки, а кілька краплин засичало і почорніло на жаринах вогнища.
— Нічого особливого, — зазначив він, перш ніж бризки встигли перетворитись на хмарки пари. — Одна з тисячі пригод. Потім ми плавали на багатьох різних суднах, а останні роки, на превелику втіху Добромира, вже тільки на польських, ні в чому на ту першу лайбу не схожих. На них навіть я вважався повноправним членом команди. Мав матроську книжку, безкоштовне лікування, право на відпустку і кліматичний акваріум у боцманській каюті.
— Так, так, — підвів голову Йонатан. — Є в мене кілька товаришів з війська, які плавають на посадах корабельних котів. Дуже вихваляють умови праці.
— Коли Добромир ішов на пенсію, йому дозволили забрати акваріум разом зі мною. Поселилися ми в двоповерховому будиночку з садочком, сподіваючись, що тепер я буду собі читати, а він — конструювати різні дрібнички, які давно намислив зробити, і попливемо ми по життю без бур і штормів. Однак нещастя прийшло із зовсім іншого боку.
— Нудьга чи вода? — спитав Повзик. — А може, і нудьга, і вода?
— Озвалися давні рани, — капітан Коот у задумі почухав лапою шерсть на лобі в тому місці, через яке пролягав навскісний шрам, відкриваючи голубуватий просвіт серед сірої чуприни.
— Діти, — мовив Бікі.
— Галасували? — висловив припущення Крилатий. — Завжди галасують, навіть коли прийдуть до лісу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витівки Йонатана Коота», після закриття браузера.