Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

— Паурки роа іта пана вау, кай-кай ахура, нуї, нуї кай-кай. Довга свиня охляла, треба її відгодовувати, довго відгодовувати.

…Через двадцять сім днів після катастрофи “Флайїн стар” Джон, юнга і Апоро — молода дружина Тукопани, втекли з Фату-Хіви.

Поки приреченого полоненого посилено відгодовували, вождь з допомогою надійних воїнів, які по черзі стерегли Девіса, таємно спорудив катамаран, здатний до плавання у відкритому океані. Він хотів, щоб Джон тікав один, але залишати острів без юнги Девіс відмовився. Ні, жертвувати собою він не збирався. Він просто зрозумів слабість старого маркізанця і хитро використав її. Нехай краще його з’їдять чи засмаженим відішлють французам, ніж він лишиться без хлопчика, котрий йому дорожчий, ніж воля і навіть життя.

Ні на секунду не сумніваючись у щирості Джона (адже їх зараз єднало взаємне довір’я змовників), Тукопана був зворушений. Він не думав, не уявляв, що на світі буває така любов. Вони ж з юнгою чужі, зовсім не брати. І юнга — не дівчина. Товариш йому дорожчий за життя! Це так чудово, так чудово! Тукопана — старий дурень, жирний, сліпий бовдур, який нічого не розуміє в людях… Йому здавалося, що всі чоловіки люблять спочатку своє життя, своїх рідних, люблять молодих жінок, а потім уже друзів, якщо боги дали їм любові більше, ніж потрібно для себе й тих, кого не можна не любити.

Великий, страшний у примарному світлі місяця із’своїм дикунським татуюванням, він простягав у клітку до Джона розмальовані фантастичними узорами руки і плакав, як дитина.

— Нуї, нуї ое маїтаї ената. Ти дуже, дуже добра людина. Е мауру аое, а’ханна-ханна аое. Я нещасний, я не знаю, що робити.

Він говорив, що по справедливості, якщо маленький Том не хоче жити на Фату-Хіві, його треба відпустити. Але він же тепер його син. І як же батько може розлучитися з сином, не знаючи, чи завжди хлопчик буде ситий і доглянутий? Так, старший товариш у нього дуже хороший, але дітей мають доглядати жінки. У чоловіків руки грубі, а дітям потрібні м’які, діти ніжні. А у Джона жінки немає. І матері в країні Паумоту у Тома немає… Неможливо, це неможливо, у Тукопани розірветься серце…

Потім у вождя сяйнула думка: можливо, Джон погодиться взяти з собою його жінку? Вона ще не стара, все вміє робити, і руки у неї дуже, дуже м’які. Йому шкода, дуже шкода розлучатись і з Апоро, але він буде поганий, негідний, зневажений, якщо заради себе забуде сина. Хлопчикові потрібна мати. А він уже старий, якось доживе свого віку. Напевно, недовго лишилося… Вранці Апоро прийде. Джонові треба на неї подивитись і тоді сказати. Апоро що-небудь запитає, і Джон скаже “так” чи “ні”… А вона? Що вона! Апоро добра, вона зрозуміє, що інакше не можна… Тікати треба завтра, коли всі заснуть… Так, післязавтра буде пізно…

Він ще трохи постояв, покректав і, згорбившись, мовчки пішов геть. Більше Джон його не бачив.

Уже в океані, коли Фату-Хіва зникла за обрієм і катамаран із сходом сонця взяв курс на архіпелаг Паумоту, Апоро сказала:

— Він багато плакав, йому погано…

В самій тільки коротенькій спідничці із розпущених пальмових волокон, простоволоса, вона сиділа на кормі катамарана засмучена і прекрасна, як русалка. Їй не було ще й двадцяти.

Джон дивився на неї, розумів, що все це не сон, а жива правда, і мав би радіти, дякувати богові й долі, але в грудях щось нило, мучила туга…

Потім він раптом із жахом подумав, що на ньому так безглуздо, так нерозумно міг обірватися рід Девісів, уся його трьохсотлітня історія! Адже він останній, останній з усіх Девісів…

Після всього, що трапилося на Фату-Хіві, Джон назавжди покінчив з професією пірата. Добравшись до атолу Тікахау, де була одна з його берегових баз, він незабаром разом з Апоро і Томом вирушив на Вогняну Землю. Був там шукачем золота, звіробоєм, потім купив невеличке китобійне судно і почав промишляти китів.

На Вогняній Землі Апоро народила йому двох синів, уже знайомого вам Джека й Річарда. Поки дітям не минуло по двадцять років, Том жив з ними, а тоді поїхав у Австралію.

У 1938 році вогняну Землю Девіси поміняли на Сан-Франціско.

Друга світова війна забрала у Джона молодшого сина, Річард служив на американському підводному човні, який захопили японці. Перебуваючи в полоні, він попав під атомне бомбардування Хіросіми. Лишився живий, повернувся додому, але незабаром помер від білокрів’я.

Розповіді Річарда про Хіросіму і його передчасна смерть так потрясли Джона, що він, уже дуже старий, вирушив блукати по світу в пошуках місця, де можна було б заховатися на випадок нової війни. Слово “війна” стало для Джона символом усього, що він чув від сина про Хіросіму. Воно таїло в собі жахливий зміст тієї катастрофи, яка, відгримівши за океаном, у рідному домі вбила його Річарда. Це було страшніше, ніж полон у канібалів, ніж усі минулі піратські бої.

Старий боявся за другого сина. Джекові тоді минуло п’ятдесят шість років, але він тільки одружився, і його молода дружина чекала першу дитину. А що як знову посиплються з неба ці бомби, впадуть на Америку, на Сан-Франціско! Або знову їх десь кинуть самі американці й неминучий бумеранг ударить по них же, як ударив він по Річарду і сотнях, а може, й тисячах інших американців, котрі вернулися з японського полону тільки для того, щоб померти дома.

Ні-ні, подалі від Америки, подалі від Сан-Франціско…

Саме в той час між Аргентіною і Англією почалася суперечка за право володіти Фолклендськими островами.

Цей субантарктичний архіпелаг, віддалений на двісті шістдесят миль на схід від атлантичної горловини Магелланової протоки, довго вважали нічийним. Крім самих Девісів, які іноді знаходили тут схованку від правосуддя і припливли сюди наприкінці свого життя, щоб кинути тут останній якір, Фолклендами ніхто не цікавився. Нікому не потрібні були ці похмурі, холодні острови.

Тільки в 1763 році “нічийну” землю вирішила колонізувати Франція (може, знадобиться). На березі затоки Барклі (острів Східний Фолкленд), де стоїть нинішня столиця архіпелагу, французи заснували невелике селище. Але через два роки, розчарувавшись у своєму новому придбанні, продали острови Іспанії.

В той період у водах, які відокремили Фолклендський архіпелаг від південно-східного узбережжя Америки, діяли невловні пірати під командою Дональда Девіса, правнука Джеремі Девіса. Як і його прадід, Дональд полював на багаті іспанські кораблі, котрі, йдучи, з портів Перу і Чілі в Європу, проходили через Магелланову протоку.

Щоб покінчити з піратським