Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

якщо ці двоє все-таки брати? Впаде тоді на Тукопану гнів найвидатнішого з великих ботів, ясновельможного володаря Землі і Неба, могутнього і непереможного Тікі. Дозволив убити сина, свою дитину.;. Підлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. “Ні-ні, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, він брехун, боягузливий білий француз! Удає з себе безстрашного воїна і плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру… А що як?..”

І вождь прийняв соломонове рішення.

— Гаразд, — сказав він сердито. — Коли мій син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидітимеш у клітці. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.

Похмурим натовпом маркізанців прокотилося полегшене зітхання. Мудрий Тукопана міркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде ніхто. Він його не бачив і не чув, так, не бачив і не чув. Червонобородий — невільник племені, а всі його воїни — здобич.

І знову радісний вибух!

— Тукопана таа-хі-туе! Тукопана великий, як океан! — Тієї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони підхопили його клітку і, гортанно щось прокричавши, вистрибом кудись побігли.

Все сталося так швидко й так несподівано для піратів, що вони не зразу отямилися.

— Капітане! Капітане! Брудні таїпі! Брудні таїпі! — із запізненням почулися на площі розпачливі крики маленького Тома.

Він, мабуть, хотів бігти слідом за капітаном і люто з кимось боровся, але не міг вирватися.

— Томмі, руде ангелятко… — тамуючи ридання, шепотів Джон.

Потім з нього зірвали одяг і голим підвісили в клітці, немов папугу, під якимось гіллястим деревом. Разом з одягом забрали і ніж, на який він так розраховував.

Така ж участь, крім юнги, спіткала всю команду “Флайїн стар”. Клітки з полоненими віднесли в різні кінці селища, підвісили їх на дерева і пильно охороняли, але й без цього про втечу годі було й думати. Зроблені з міцного залізного дерева клітки голими руками не зламаєш.

Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменів. Кого раніше, кого пізніше, але на всіх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.

Там, на площі, Джон не наважився натякнути Томові, щоб він постарався пояснити маркізанцям, ніби вони брати, хоч тоді це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частіше вставляти в полінезійську мову англійське слово “брат”, і Томмі б усе зрозумів. Але ж і решта піратів усе б чула. І якби всі полонені збагнули, що їхній капітан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полінезійців, вирішили б, що він рятує тільки себе, і, напевно, збунтувалися б.

Обман відразу б розкрився. Тому ніяких натяків юнзі Джон не робив. Він був певен, що, коли маркізанці почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба відповісти.

‘На жаль, Томмі дав маху. Відірваний від своїх недавніх товаришів, він одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим і при цьому вперто називав його відомим усій Океанії словом “капітан”. Тоді до нього підвели двох дуже схожих хлопчиків, напевно, братів-погодків, і знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як ці двоє?

Юнга зневажливо пирхнув:

— Вигадали казна-що! Він мій капітан, зрозуміли, дурні ваші голови, мій капітан!

Усі, звичайно, зрозуміли, одначе вождь, здавалося, відповіді Тома не надав значення. Насупившись, він довго щось буркотливо говорив старійшинам племені, пальцем показуючи то на юнгу, то на свій язик. Мовляв, у хлопчика ще язик німий, він не вміє поки що говорити, тому питати в нього рано.

Тома така, як він думав, нахабна зарозумілість вождя обурила:

— Ти сам німий, брудний старий таїпі! Червонобородий — мій капітан! Мій капітан.

Для палко закоханого в свого капітана юнги Девіс був найдорожчою людиною на світі. З ним не можна було порівнювати ніяких братів, тим більше, що їх у Тома ніколи не було. “Капітан, мій капітан!” У цьому було все життя юнги.

І життя Джона повисло на волосині. Розправитися з ним, як згодом з’ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопані раптом сяйнула блискуча ідея.

— Х-хе, послухайте! — вигукнув він на раді старійшин. — Цей червонобородий — скарб! Посилати його тіло вождеві воїнів франі не треба. Ми відріжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.

У безбородих маркізанців жорстке волосся з чоловічої бороди вважалося великою цінністю. І чим воно було незвичайнішого кольору, тим вище цінилося. Фатухівці робили з нього браслети, якими всі, хто їх мав, дуже пишалися.

Червоних браслетів на острові ніхто не мав.

На жаль, мудрий Тукопана не знав, що бороди іноді фарбують.

Коли полоненого поголили гострим, як бритва, уламком морської черепашки і на його обличчі, де раніше красувалася розкішна червона борода, з’явилася звичайна чорна щетина, вождь, побачивши таке неймовірне, на його погляд, диво, сторопів. Він уп’явся очима в Девіса, думаючи, мабуть, що перед ним інша людина. Але ні, це був той же, тепер уже колишній червонобородий. Вождь усе ще не вірив.

— Бура артуа! Бура артуа! — забубонів він. — Великий боже, помилуй! Великий боже, помилуй!

Щетина все-таки лишалася чорною, а очі — голубими, такими ж, як були. Для більшої певності Тукопана посмикав щетину нігтями. Так, справжня, росте із шкіри… Ще хвилина вагання — і, захлинувшись раптовим вибухом гніву, вождь люто продекламував:

А харрі та фоу,

А торо та фарраро, -

А іта та тарарта!

Пальма ростиме,

Корал розгалузиться, -

Людини не буде!

Ці слова прозвучали як смертний вирок. То й справді була одна з ритуальних форм вироку. Але навіть при найбуйнішій фантазії, яка була у Девіса, він не міг би здогадатися, про що думав тієї хвилини Тукопана.

Виявляється, коли старий маркізанець зрозумів, що червонобородий полонений і всиновлений юнга ніякі не брати, він замість того, щоб негайно стратити Джона, як треба було чекати, пройнявся до нього такою симпатією, що вирішив урятувати його. Серце вождя, який зневажав усяку брехню, скорила, мабуть, дотепність Девіса, його дивовижне самовладання і, звичайно, знання полінезійських звичаїв. Навряд чи Тукопана усвідомлював себе патріотом, але, як і більшості полінезійців, це не заважало йому бути ним і почувати вдячність до чужоземців, хоч би й ворогів, які розуміли звичаї та мову його батьківщини. Він не міг дозволити умертвити такого полоненого. Проте влада вождя не безмежна. Показати свої справжні наміри перед одноплемінниками, які звикли вважати найтяжчим злочином брехню, для Тукопани означало настроїти проти себе все плем’я.

Про чорну щетину Девіса говорили на раді старійшин як ще про одну брехню підлого франі.

Уважно вислухавши всіх, Тукопана похмуро підбив